— Я був у домі Іфікрата. Він мій покровитель, простат. Се тобі, може й не відомо? Я був колись робом його.

Про се Геродот знав, бо Гіпербола вважали найбагатшою в Ольбії людиною й розповідали про нього чимало всякої всячини. Він тепер думав про те, скільки треба випити води з одного скіфоса, щоб пізнати людину, довідатися, чим вона живе й чим дихає.

— Я був у домі простата й чув усе, що він говорив із тобою. Сі дні тут про тебе тільки й гомонять.

— Про мене?

— Кажуть, ніби ти пішов усупрот Афінам.

Нарешті вгамувавши перший голод, Геродот зітхнув. Знову було те саме, й знову люди не розуміли одне одного. Афіни… Афіни великі. Він так і сказав Гіперболові:

— Всім не догодиш.

Хотів був пояснити сьому метекові, що в Афінах живе не тільки Фукідід, а й ще один великий між, Перікл, але Гіпербол зітхнув і визнав:

— А я годжу всім…

Се було незрозуміло, й Геродот запитав про інше:

— В якому се ми хоромі?

— В хоромі Зевса Фратрія, афінцю.

— Головний жрець тутешній — твій приятель? — спитав Геродот. Коли заходили сюди, йому чогось видалося, ніби се хором Посідона.

— В метека друзів немає, — відповів Гіпербол.

То було сумним нагадуванням, і Геродот надовго замовк. Він був людина вільна, хоч і переслідувана, сей же чоловік, певно, й довіку не забуде, що носив на собі важкі пута рабства. Й Гіпербол потвердив його здогад:

— Узавтра — свято Афіни Робітниці. Метекіон я уже вніс давніш, а взавтра маю внести до скарбниці города… три оболи.

Геродота аж мурашки побили. Досі йому не доводилось отак близько сидіти з відпущеним на волю робом. Який жах… Усе життя оті три нужденні й страшні оболи…

— А жрець сього хорому — за Перікла? — спитав він, аби перебити розмову.

Але відповідь метека ще дужче вразила його:

— Телефан — за Фукідіда, афінцю.

То було невірогідно, й Геродот довго перетравлював чуте.

— Й він погодився сховати мене?

Пролунав старечий смішок:

— Срібло й золото полюбляють усі, афінцю: й ті, хто тягне руку за Періклом, і їхні супротивники. Я пообіцяв йому тридесять мін сріблом й афінськими драхмами.

Геродота пойняв пекучий здогад, він уже був майже певен, що сей метек не даремно йшов за нього на ризик, важив своїми старими кістками, а може, чимось набагато важливішим, і він роздратовано спитав:

— Пощо ж дав ти за мене таке вельми многе срібло?

Метек сього разу теж відповів не зразу. Він просто крикнув у темряву:

— Всі ми смертні, та не всі рівні, афінцю! Маю срібла найбільше від усіх смертних, але мушу щоосени в брудному рам'ї приходити до хорому Афіни Робітниці з трьома оболами в жмені! Приходити й критись, аби ольбіополіти не виділи мене й не тицяли пальцем: «Метек, метек!» А вони вилять і кидають груддя вслід мені, а котрий не сміє, бо держу його в своїх скринях, той одвертається. Для всіх я в день Афіни Робітниці не найбагатший на всьому Понті трапедзит, а колишній роб!.. А ти маєш велеміжного друга в Афінах і можеш запомогти мені, коли схочеш!

Якби він підлещувавсь, Геродот з огидою б одвернувся від нього, та хрипкуватий Гіперболів голос бринів у лункій темній тиші невгамовним розпачем, і Геродотові мов заціпило. Тільки пізніше він сказав:

— Коли смертний потрапляє в біду, від нього одвертаються й кумири, не тільки люди. А ти речеш мені про Перікла…

— То Фукідідів наказ — ухопити тебе, — заперечив Гіпербол.

— Фукідідів?!

— На екклесії дві декади тому Фукідід речуть, узяв гору в Афінах.

Од сієї звістки Геродотові раптом відлягло. Отже, не Перікл… Хоч би як було зараз важко, та стало б десятикрат важче, коли б і друг відцурався його. Отже, не Перікл!.. Геродот полегшено відітхнув і сам собі всміхнувся. Перікл ніколи не заперечував би проти того, що Геродот сприяв замиренню між тракійцями та скіфами.

Тоді він згадав про зовсім інше:

— Ти раніше тяг руку за Фукідідом, а тепер тягнеш по Періклові?.. Хотів же ти пересварити скіфів своїх. Ти ж скіф од народження?

Гіпербол відповів тільки на перші закиди:

— Я тягтиму руку по тому, хто дасть мені не щербату, а повну волю, ісотелію!

В сьому була якась сумна й огидна правда. Найбагатша людина города, а може, й усього еллінського світу, лишалась нещасною й приниженою, й тут, певно, не обходилося без утручання олімпійців. І Геродот сказав те, що час од часу його непокоїло:

— Кумири не терплять щасливих людей. Кумири заздрісні…

Хотілося розповісти сьому метекові про долю родоського царя Полікрата, який мав себе за найщасливішу людину в світі, але Геродота почало трясти. В підземеллі було вогко й холодно, й на думку лізли всілякі страхи, й він спитав:

— А коли нас випустять?

— Коли? Як уляжеться. Відчинять ольбійські пілони, люди зійдуться на аґору торгувати, й нас випустять. Узавтра. В нуменію піанепсіона. [68]