— Заціпить вам! Нечестивці!

— А чого се смо нечестивці? — вчепилися відразу п'янички, перейшовши на скіфську мову. — Ми ж не смо варвари, як ви!.. Ме-е-е!..

Другий приголошував йому грубим голосом:

— Бе-е-е!..

— Вбралися сте в смердючі скіри й мекочете! Тьху! В нас такого й діти не чинять!

— Діти? Ме-е-е… — зареготав тонкоголосий. — Кажеш, діти? Ме-е-е… Ха-ха-ха! Варвари нечисті! Піди лиш та подивися, що ваш басилевс виробляє! Ме-е-е!..

— Бе-е-е!..

Вовко визвірився на нього:

— А що він виробляє? Регоче з вас, дурників, ото й виробляє!

— Ме-е-е! Варваре! Ваш басилевс он шаленіє на аґорі не згірш од наших! Піди-но подивися! Ме-е-е!..

— Бе-е-е.

Всі вої знов обернулися до брами й з обуренням почали стежити за сваркою греків з Вовком.

— Не бреши ти, бородатий цапе!

— Я брешу? Ме-е-е!.. Кажу ж тобі — глянь сам та й побачиш. Убрався в цапину скіру, нап'яв машкару на писок і стрибає, мов шалений цап, і мекече, й бекече, й блеє! Він не такий варвар, як ви! В ньому тече й еллінська кров! Ме-е-е!

— Бе-е-е!

П'янички заходилися стрибати між визубнями й показувати воям роги й кулаки до ліктя, коли ж князь Любиця знову повернувся до Полунічного пілону, Вовко переповів йому теревені тих двох.

Рудовусий сіверський князь наказав Вовкові йти в табір, а замість нього призначив іншого десятника. Та по полудні з брами вийшов літній ольбіополіт і сів серед могилок некрополя навпроти наріжної вежі городського муру. Й коли князь Любиця повертався від Західного пілону, він устав і підніс догори руку:

— Стій, княже, маю мовити тобі щось.

Любиця підозріливо глянув на нього, проте напинив коня:

— Ти хто єси? Сколот?

— Ольбієць.

— А мовиш по-нашому? — Любиці досі не доводилося бувати під самими мурами Ольбії й мова сього гречина дивувала його.

— В нас усі вміють по-вашому. Та я не про се хтів з тобою…

— А про що?

— Зсядь із коня! — Ольбієць остережно глянув спершу до Полунічного, тоді до Західного пілону, але й у той, і в той бік було по доброму стадію, й ніхто не міг підслухати їх. — Волію про Великого князя вашого мовити тобі.

— Що про Великого князя?

— Те, що рекли твоїм воям тамті п'янички, — він кинув рукою в бік Полунічної брами, — то не є лжа.

— Що?!

Літній ольбіополіт сахнувся, бо Любиця мало не схопив його за барки, проте повторив:

— Не є лжа, а є істинна правда!

— Вб'ю! — гаркнув на нього Любиця, та лише руді вуса настовбурчив, а за меч не взявся.

Спершись на коня, він стояв і слухав, а гречин розповідав йому й розповідав усе, що бачив, про що довідавсь і що знає про Великого князя сколотів Соболя.

— Яку вигоду маєш із сього? — похмуро спитав його в кінці Любиця, та ольбіополіт криво всміхнувся. — Хочеш срібла чи золота?

— Мого срібла й золота й твій кінь не здужає втримати, княже. Вигода моя тебе не обходить. А коли маєш хіть, можу провести тебе, щоби-с убачив на власні вічі. Бо не ймеш віри.

— Не йму, — буркнув Любиця Пугачич. — Такого не чинив аніжоден Великий князь.

— Ліпо. Тоді вранці по третій сторожі жди мене тут, але без коня. Як маєш хіть — візьми й инчого болярина в пару, а чи й двох.

І він, махнувши за грецьким звичаєм рукою, зник серед пам'ятників та надгробків некрополя в напрямку Західного пілону.

А по третій нічній сторожі, щойно почало розвиднятися, сіверський князь Любиця вже стояв з двома болярами, Дорогомиром та Людотою, на вречному місці. Незабаром серед могилок з'явилися дві тіні, й коли підійшли ближче, Любиця впізнав одного з них.

— Се є наш ніктепарх Періандр, — сказав учорашній ольбіополіт, і Любиця впізнав і другого: ніктепарх переказував йому днями повеління Великого князя. — А ви сте втрьох?

— Утрох. А сей яку вигоду має? — спитав Любиця по-своєму.

— Срібло відчиняє всі брами. Навіть і ті, яких не бере залізо.

У греків свої закони, їх не кожен дотямить зрозуміти, важко зітхнув рудовусий князь. Він хотів був сказати про се й ольбіополітам, але махнув рукою:

— Ходімте.

— Отак? — здивувався Гіпербол. — Ні, зупершу скиньте все своє й переберіться в ось осе.

Він витяг з-під поли гіматія якесь грецьке вбрання й подав Любиці. Той повагавсь, але врешті почав перевдягатися. Його прикладові послідували й мовчазні боляри. Та коли дійшло до масок, усі завпиралися: