— Ти ж відаєш сам.

Великий князь удруге кивнув і в раптовому пориванні почав палко запевняти Валдислава:

— Як усе минеться… як минеться, княже, поведемо рать за Дунай! Поведемо! Се речу тобі я!

Валдислав зневажливо примружив очі й відвернувся, щоб ніхто не міг заглянути в його душу. Сей м'якотілий напівгрек ще багато слів скаже й даватиме обіцянки на кожному кроці, та всі вони не варті зламаної стріли, а вовк ногами ситий, і Валдислав давно вже затямив сю істину, не сподіваючись ні на кого й нікому не ймучи віри, крім самого себе. Проте він одповів Соболеві:

— Добре, Великий княже. Я тільки сим і живий єсмь. Людина ж і в повній безнадії на щось та сподівається.

У Стані були вельми здивовані, що Великий князь нарешті повернувся з мандрів, а ще дужче здивувалися, що прибув сам, без Любичиної тисячі, яку брав із собою. Соболь нікому нічого не казав, але Станом прокотилася чутка, що Любиця зрадив. Сю новину з благословіння Валдислава ширили Сур та Малко, а коли наступного дня Великому князеві раптом стало зле, всі повірили, бо ж Любиця клявся теплим духом великокняжого вогнища.

Великий князь лежав у своїй полотці з шапкою на голові. Так розпорядився Валдислав, а його тепер боялися ще дужче, ніж торік. Він сказав:

— Великому князеві болить голова, нехай вигрівається. А надворі, незважаючи на червень місяць, було й справді зимно. Дрижкий вітер ганяв небом кудлаті чорні хмари, й вода в Данапрі була теж важка й чорна, гейби цина. Холоди, що почалися в квітні, в третій день грецького свята Великих Діонісій, не припинялися й дотепер, і то було лихою прикметою неба й мстивих небожителів.

Щойно відбулося волошіння, й усі три волфи на чолі з Грабом визнали Любицю Пугачича, та його синів (про смерть молодшого ще ніхто не відав), та велійого болярина Дорогомира, та малого болярина Людоту, а з ними ще двох малих боляр та двох підлих воєвод винними в неправедному присяганні Цуром — теплим духом великокняжого вогнища. Й хоч клятволами були далеко, але вони підлягали карі на горло відразу ж після з'яви в Стані.

В Соболя піднявся жар, і Граб укупі з двома волфами, що були в нього на побігеньках, натирали його та напували відваром чорнобилю та сушеної ящурки, перед тим пошептавши проти всілякого пристріту. Але за життя його вже ніхто не боявся, бо винних у хворобі знайдено й злого духа з княжого тіла вигнано. Так сказав Граб.

Валдислав підмовив Соболя, поки той ще міг розуміти його, вислати на той бік Данапра коли не всю, то бодай половину раті й знищити негідних ускоків, тільки-но з'являться на березі. Й Соболь кволим голосом повелів учинити се й поставив на очіллі полку велійого болярина Сура. Не сказано було тільки про великокняжого брата, але Валдислав зумисне змовчував про нього, а Соболь нездатний був самотуж мислити.

Спершу належало покінчити з князем сіверським Любицею та його підпоміжниками, а вже потім думати про Осмогруда. Так міркував турицький князь і знав, що міркує правильно. В Ольбії він геть про все розпитав у тамтешнього міняйла з ім'ям Гіпербол, і коли Сур почав переправлятися через гирло, нагадав йому:

— Й Любицю, й боляр, і воєвод, і всіх їхніх боїв до ноги. — Й довірливо закинув: — Тебе ж Великий князь має собі за праву руку. Так він повелів, і коли все вчиниш, як рече, то він тобі, казав, оддячить.

Сур знав, хто є зараз у князя правою рукою, але мовчки кивнув, бо ліпше бути за ліву руку, аніж за ніщо.

Величезна рать переправлялася через обидва гирла до самого смерку, й коли нарешті стала на ніч за Білим озером, прийшли роз'їзди й повідомили, що за сорок гін звідси розташувався й табір князів Осмогруда та Любиці.

Сур виставив далеко вперед кілька заслонів і подався до полотки спати. Дві тисячі супротиву п'ятьом тьмам [63] — усе їдно, що краплина в морі, й він почав з насолодою думати про те, як оточить уранці Любичине збіговисько, а самого Любицю, що давно сидів йому в печінках, накаже прив'язати до двох скажених жеребців за ноги й пустить у степ.

Та коли Сур удосвіта прокинувся, сталось непередбачене. Дехто з малих та веліїх боляр і тисячників, і підлих воєвод збентежено перешіптувалися неподалік його полотки. Новий древлянський жупан Малко, запахуючи й досі розстебнуту свиту, прокаркав ще рипучим зі сну голосом:

— А р-рать, наша, Сур-ре, з половини — тю-тю…

— Куди? Що ти белькочеш?

— Пр-равду р-речу… До тамтого, Любиці!

В степу вже сіріло, й велій болярин напружив зір. На сусідніх паґорках було видно проти світлого неба невиразні постаті, які поволі меншали й танули в світанковій імлі. Про се головний воєвода великокняжої раті найменше думав учора. Вої гуртами, не кваплячись, переходили до Любичиного табору.

— Завертай їх, пощо стоїш та блимаєш, мов сич супроти світла! — вилаяв жупана Малка Сур, хоч мусив би кричати на когось іншого, й усамперед — на самого себе за недбалість і глупоту