Шрифт:
Беатріче жахається, кришки хліба сиплються їй з губ, руки тремтять, вона затуляє рот, щоб не скрикнути.
ДЕСЬ ДАЛЕКО-ДАЛЕКО, КУДИ ВЖЕ НЕ ПОВЕРТАЮТЬСЯ СПОГАДИ, ПАДАЄ ДОЩ…
— Ні-ні, як ти посмів!
завтрапомиюся завтра помиюся завтра помиюся завтра помиюся
Кум-кум озерце, сюр-сюр трава.
завтра завтра завтра порубаю стола порубаю крісло
завтра завтра завтра нагрію води помиюся
— Беатріче, я пройшов таку дорогу, я весь зотлів, я весь як збитий в купу порох. Вітер дмухне — я розвіюся.
Знову свербить стегно ах як воно свербить спітніле слизьке стегно станеш на нього — послизнешся вода заллє рот — захлинешся В РОТІ РОЗКВІТНЕ ШКЛЯНА ТРОЯНДА
Рожевий човен посеред води, і я в човні. Лози над берегом. Птахи. ДИВІТЬСЯ НА МЕНЕ ЯКА Я ПРЕКРАСНА ЯКА Я ХУПАВА! Там, де маки цвітуть, там, де птахи співають. ТІЛО МОЄ МОВ СОНЦЕ — ОЧІ ЗАСЛІПЛЮЄ. Молодий Дж. від надміру любові такі шалені перегони — втечу втечу втечу
— Беатріче, зжалься наді мною!
— Господи! Як ти можеш таке просити! Як ти смієш?
— Беатріче, я не бачив твого тіла, я не бачив його ніколи. Дай провести по ньому рукою І цілувати там, де проведу рукою!
— Змилуйся! Як ти можеш? Я не дозволяю просити в мене таке. Минуло стільки років. Давно вже ніхто не бачив мого тіла, навіть дзеркало.
Ах, як я покажу йому себе? Я стара і така страшна. Шкіра моя зморщилася, вся в пухирцях. Куди позникали золотаві волосинки, що її вкривали? Вони посіріли і посмутніли… колір мого тіла став білий-білий, наче папір… такий неприємний колір… ноги вкрилися бридкими синіми жилками…
— Беатріче, ти не проженеш мене, ти пожалієш мене.
— Звідки тобі відомо, чи я пожалію тебе? Ти гадаєш, я плакала, коли конав молодий Дж.? Або коли вмирав мій чоловік? Ні, я не плакала…
— Не наговорюй на себе, Беатріче. Все це неправда. Я бачив, як загинув молодий Дж. М. Його було убито!
— Неправда! Він помер у моїх обіймах!
— І ти ридала за своїм чоловіком і губи свої кусала!
— Неправда! Я його ненавиділа!
— Ха-ха-ха-ха! — він сміявся.
— Іди геть! Я не хочу тебе слухати! Іди геть!
— Беатріче, схаменись!
Вона розмахувала руками, вона метнулась до дверей, і раптом сорочка її зачепилася за щось, і поношене полотно розірвалося і сповзло з неї, і блиснуло її тіло, наче стилет.
— А-а-а! — закричала в розпачі.
…………….а він розкритими від подиву очима впивав її тіло — молоде помаранчеве тіло, ще ніким не надкушене, таке гладеньке, мов алебастр, таке солодке і таке палюче.
— Це не я! Не я! — кричала вона від жаху. — Я стара і мерзенна! Це не моє тіло! Хто мене підмінив?
А він:
— О ні, це ти, це ти — я знаю! Такою тебе я бачив у снах! Ти така, як я хотів!
— Не дивись на мене! Ради всього святого не дивись! Це не я! Це жарти диявола! Моє тіло заповзло салом, воно побіліло і обвисло! Це все диявол!
Але він уже стояв на колінах, і обмацував її руками, і шепотів молитву чи вірші свої, вона вже не чула, раптом голова пішла обертом, і повалилась вона додолу, все ще не розуміючи, як її старе і плюгаве тіло раптом омолодилося.
………ні-ні, я не хочу починати все спочатку
……молоде тіло…. молодий Дж…….
…. молодий чоловік….. знову ці вірші……
Іди геть дияволе Я……………….
Іди геть дияволе НЕ ХОЧУ……
Іди геть дияволе ОМОЛОДЖУВАТИСЬ…
Іди геть дияволе
І ДО ТОГО Ж Я РОЗУМІЮ: ВСЕ ЦЕ ДИЯВОЛ!
Іди геть, дияволе, твої жарти надто жорстокі……………
Дощ повертався назад і, коли пролітав над її дахом, подумав: мабуть, впаду я тут…
А сад відповів: падай-падай,
сюди вже нема дороги для спогадів…
ВІКНА ЗАСТИГЛОГО ЧАСУ
Я прийшов сюди і став серед хитросплетіння вулиць, серед навали людей, дерев і будинків, щоб ворожити її іменем.
Я простягаю руку, проказую тричі:
— Ілаялі! Ілаялі! Ілаялі! — і люди перетворюються на шашіль, починають підточувати дерева, і дерева падають і не знають причини.
Зі мною коїться щось дивне: щоранку, прокинувшись від сну, я відчуваю себе росою і, як роса затьмарює своєю вродою квіти і трави, так от і я затьмарюю все живе і цю землю.