Те, що сталося з Мартою потім, бере свій початок від сну, який наснився однієї дощової ночі.

Снилася неділя. Ранок. Порається вона біля кухні, коли чує — хтось стукає в двері. Хто там?

— Відчиніть, побачите, — відповів чоловічий голос.

Вона й відчинила. В хату ввійшов якийсь панок у чорному фраку і в чорному циліндрі. А за ним ще двоє, так само вбрані. Усі мали дуже поважний, ледь не бундючний вигляд. Круглі животики і пампулясті обличчя. Той, що увійшов першим, був, мабуть, великий пан, а ті — менші. Цей був дуже схожий на жабу, а ті — чомусь на кротів. Вона подумки їх так і назвала: пан Жаб і панове Кротове.

— Добродійко, — звернувся до неї пан Жаб, — я, прем’єр-міністр, і мої два радники приїхалисьмо сюди з далекої Італії. Послав нас король, аби всім жінкам вашого містечка приміряли отсей золотий черевичок. Кому буде до міри, тая і стане королевою. Вжесьмо обійшли ціле місто, а це до вас приманджали, і нікому не підійшло. То чи не будете такі ласкаві та й не приміряєте?

За тими словами видобув з кишені щось таке, що враз заіскрилося й засвітилося, — золото так і блиснуло перед її очима, а діаманти й аметисти затанцювали по всій поверхні черевика сонячними зайчиками.

Хутенько взулась і тремтячими руками почала його приміряти. Так, на вигляд він був надто малий, але, на її здивування, нога вільно увійшла в черевичок. Враз троє панів нахилилися та почали обмацувати: чи тут не тисне, а чи там не занадто вільно. Виявилося, що той черевичок якраз впору. Добродії зацмокали язиками:

— Ц-ц-ц-ц! Як на вас шито! Ану, ану пройдіться. Ану поверніться. Ц-ц-ц! Ну пофортунило ж вам, га? От пофортунило! І це ж треба таке: остання хата, вже й надію втратили, га? Що ви на це?

— Та я… я й сама не знаю… Це ж тепера до тої Італії їхати, чи ж як?

— Що за питання! Звичайно, до Італії!

— Ой лишенько! Ниньки?

— Та де. Маєте час. Збирайтеся собі поволеньки, а за вами карета днями приїде та й забере. Бо як же інакше: ви ж майбутня королева! Це вам не жарти. Тут діло знаєте яке! — І пан Жаб зробив страшенно таємниче обличчя, ще й палець-ковбасу вистромив у стелю, а його очі, й без того пулькаті, повилазили з орбіт, аж білки блиснули.

— Днями, кажете? — перепитала.

— Рахуймо, десь так з тамтої неділі. Ну, на цьому бувайте здорові. Вибачайте, коли що не так, бо то всяке буває, знаєте, — говорили, тупцяючи до дверей.

— До побачення. Дякую, що зайшли, не обминули.

— Таке скажете! Служба. Хе-хе… На разі — цілую ручки. — Пан Жаб з виляском чмокнув її в ручку, а радники й собі — аж заслинилися. А вже як були за порогом, раптом прем’єр-міністр тріснув себе по лобі, та так, що циліндр злетів у повітря, й засяяла на півсвіту його ідеально лиса міністерська голова.

— Оце недотепа! Я ж черевичка забув!

— То ви його заберете? — злякалася вона.

— Аякже, аякже! Заберем. Безпремінно заберем. Не можна. Ви вже не сердьтеся. Діло таке, що…

Зняла вона того черевичка та й повернула їм, а в самої сльози ось-ось на очі навернуться.

— Ага, і ще ж не все, — нагадав пан Жаб. — Ви ж мені й не представилися. Як же вас величати? Бо король наш спитає, а ми ні бе, ні ме, ні кукуріку.

— Мартою мене звати.

— Чудово! — вигукнув у захопленні пан Жаб, а радники в долоні заплескали. Сказано — італійці. Вони такі.

— А як же вашого короля звати?

— Маріо дель Монако [5] .

І вони, ще раз розкланявшись, почимчикували своєю дорогою.

Та це ще не весь сон. Минув тиждень, другий і третій, а від короля ні вісточки. Марта вже всі очі вигляділа за тою каретою. Коли ж і місяць до краплі витік, не витерпіла, сіла за стіл та й листа написала. В Італію. В самісінький Рим.

«Шановний королю італійський!

Пише Вам Марта, над котрою Ви так гірко пожартували. Ваші посланці казали — чекай, днями приїде за тобою карета. Я чекаю, чекаю, а тут ні карети, ні фіри. Де ж це таке видано? Вже й з роботи звільнилася, й з міста виписалася. Спакувалася, зібралася — сиджу на валізах. Половину майна попродала. Думаю — нащо королеві старий креденс та всілякі там баняки, мидниці. А тепер через Вас і ніг, вибачайте, ніде помити. Курей продала, підсвинка продала — і то все за півціни. Я б і не продавала, бо ж ніби королеві й не пасує, але скажи кому: беріть задурно, то почнуть докопуватися: як? що? чого?