Отож я Вам пишу і благаю під милий біг дати знати: коли ж нарешті щось виясниться? Бо, може, мені курей і підсвинка назад пора викуповувати? Та й перед людьми незручно. Казала — в Італію! В Італію! А тут тобі сиджу ні вдова, ні заручена та й не знаю, куди вже себе від сорому діти. Слухайте сюди: зі мною жарти погані. Як не буде мені зараз одвіту — начувайтеся! Рознесу я про Вас таку славу, що й не зуздритеся. Я Вам покажу, які зі мною жарти! Я ж і в нашу газету районну можу написати. Стиду Вам нароблю на цілий світ. Ви самі гадаєте, що як Ви король, то вже пуриць великий?! Бачили ми таких! Думаєте, в мене інших женихів нема? Море! То я ж хоч на них надивилася — не кота ж у мішку купую, як оце Вас. А може, Ви страшний, як дідько? А може, Ви такий самісінько, як і той Ваш прим’єр, що мені голову закрутив. Бодай йому й очі повилазили, як те волосся вже вилізло. А я ж і не туди: чого це він черевика забрав? Обдурили мене, бідолашну! Признайтеся, що обдурили. Як признаєтесь, то нічого Вам не буде. Поплаче дурна баба та й забудеться. На цьому бувайте здорові.

Вибачайте за такого сварливого листа, бо заїла мене нудьга — далі нікуди. Та відпишіть же мені, чуєте?

З повагою, Марта».

Минуло ще трохи часу, і з’явився у неї знову пан Жаб зі своїми радниками. Вона побачила їх — скрикнула та ну обнімати, мов рідних. А сльози як з ринви. Заводить, що хоч з хати тікай. Ледве її втихомирили.

— Запокойтеся, добродійко, — втішає пан Жаб. — Чого це ви? Ну-у… То вже й у сльози…

— Та я вже всі очі висльозила, тую карету виглядаючи. Де ж таки — зібралася, нарихтувалася, а від вас ні слуху ні духу. Та ви сідайте. Може, що перекусите з дороги?

— Та ні, ми ненадовго.

— Чого ж так? Може, хоч чаю?

— Нема коли чаї розпивати. У нас там війна затівається.

— Війна? Господи! З ким?

— Та біс його й зна. Це не моє діло. Є там маршали, генерали, нехай вже вони. У мене й своїх справ по саму зав’язку.

Передчуваючи щось недобре, вона враз зів’яла.

— А ви… ви за мною приїхали?

— Гм… — стенув плечима пан Жаб. — Це ще вилами по воді… Діло бачте яке… е-е… Як би це вам сказати…

— Та що ж? Говоріть, — вже й пополотніла.

— Вийшла, бачте, промашка.

— Що таке? Я ж на ваших очах міряла! Ви ж самі казали: пофортунило!

— Та воно так, але… черевик ми переплутали.

— Як це? Адже золотий був!

— Та золотий, тільки не той.

— Як не той? — голос її гнівно забринів.

— А так. Не той, і всьо, — розвів руками прем’єр.

— А той де?

— А той осьде.

І пан Жаб вийняв з кишені немилосердно обчовганого черевика з роззявленою пелькою. «Що воно за чудасія?» — подумала собі.

— Міряйте. Чого ви стали як укопані?

— Як же його мірять, оцього шкарбана? Той же був золотий, а цей роззявився, як жаба на купині.

— Я ж вам казав — вийшла промашка.

— Та як же можна було, скажіть на милість, сплутати золотий черевичок з оцією-о шкаралупою, га?

— Ну-ну, ви не той! Нема чого слова тут всякі… Цьому черевикові — дві тисячі років. Усі предки нашого короля за його розміром наречених вибирали. Уявляєте собі — дві тисячі років!!! Та за такий час і залізний зноситься, не то що. А він же тільки оздоблений був золотом і діамантами, а так — звичайний черевик.

— Ну добре, а де ж те золото?

— Ну, ви даєте, скажу я вам! Та в цих черевиках знаєте скільки королев переходило? Цілий полк! Ви на свої мешти за рік подивіться — на що вони будуть подібні. А тут — тисячі років!

— А ви мої мешти не чіпайте.

— Та це я до слова.

— А не треба до слова. Ич, який мудрий! У вас там що, в Італії шевців нема, щоб ті черевики підправити?

— Не можна! — замахав руками пан Жаб. — Як можна? Це ж — реліквія! Історична пам’ятка!

— А де золото й діаманти? — напосідалася Марта.

— Обсипалися.

— Обсипалися?! — вона його зміряла таким поглядом, що пан Жаб відчув себе морозивом, яке починає танути. — Ну-ну… Так-таки й обсипалися? І ніхто, бачте, не позбирав. Ну ясно — там у вас золото, певно, кури не клюють. А діамантами діти бавляться.

— Послухайте, ви ще не поміряли, а вже крик ізняли.

Марта, не перестаючи буркотіти, насадила шкарбана і тут побачила, що пальці вилізли назовні. Хотіла їх підігнути, але вже було пізно. Прем’єр-міністр вмить прискочив до неї, вийняв велетенську лупу й почав уважно роздивлятися.

— Та-ак, рівно на два сантиметри ваша нога більша. Не підходить.

— Та це чортзна-що! — вибухнула Марта. — Він же зовсім зсохся! Ви ж самі казали — тисячі років! Він же зсохся, хіба не видно? А ще ця діра! Її б зашити — мої пальці й не вилізли б.