— Здрастуй! — захекана, підбігла вона до нього.

— Ну, здрастуй!

— А якщо без «ну»?

— То давай без «ну».

— Ти нестерпний!

— Вже який є.

— Ти сьогодні чимось схвильований.

— Вгадала, — він якось знервовано засміявся. — А чи може людина не бути знервованою, якщо вона замість працювати ганяє зранку по Києву на моторолері.

— Щось сталося?

— Зі мною — ні, а от Гнаткові дали п’ятнадцять діб.

— Як то — п’ятнадцять діб?

— Відсидки в Лук’янівці за дрібне хуліганство. Золота молодь.

— Який жах!

— Я бачу, як у тебе підвищується настрій.

— Ти ще й жартуєш!

— Окрім того, в мене на роботі теж неприємності. Ми там покритикували бракоробів, так вони сьогодні відмовили нам в матеріалах. Князьки!

— Ну, це влаштується.

— Влаштується після того, як я поїду до міськкому партії.

— Ах, це й без тебе влаштується, не будуть же там у вас на роботі стояти!

— Поки що стоять, і я взяв відгул на сьогодні.

— Ага, значить, у тебе ще є щось важливе. Чи ти хочеш клопотати за Гнатка?

— У нього для цього є бронепробивна мамаша. Я їй тільки що залишив записку. Все, що можна буде зробити, вона зробить.

— Тоді що ж?

— Ти допитуєш, як слідчий.

— Володю, ти ж знаєш моє до тебе ставлення!

— Зараз будуть сльози?

— Як тобі не соромно? Я по очах твоїх бачу, що в тебе є ще щось, що тебе нервує.

— Футбол. Наші динамівці грають з «Зенітом». Реванш на нічию в першому колі.

— Футбол — це не те.

— Ну, ще... — Він прикусив язика, але вже було пізно. Вероніка підскочила до нього, вхопила за руку.

— Кажи, кажи, кажи! — затанцювала коло нього. — Не відпущу, поки не скажеш. Ну! Володю, я ж тебе...

— Мовчи, скажу.

І він сказав їй про той будинок і про свою долю, яка мала сьогодні там вирішитися.

— Боже, який осел! — сплеснула Вероніка. — Вій не міг сказати мені хоча б учора! Адже там мій батько! Від нього все залежить...

— Вероніко, не смій так говорити! Це має бути чесно, найперше — це чесність! Однаково я не сказав тобі свого девіза і ніколи не скажу, і нікому не скажу, навіть рідній матері.

— Не скажеш, то й не треба! Я подзвоню батькові, хай шукає, хай здогадується, хай що хоче робить! Боже, все залежить від якогось ідіотського слова! Девіз! Дитячі іграшки! І там сидить десяток дорослих людей і ламають голови. «Товариші, я вважаю... Виходячи з високих завдань, які стоять перед нами...» Ходімо зі мною до автомата, я подзвоню.

— Не смій!

— І подзвоню, і подзвоню! Що ти мені зробиш? Я вільна робити що хочу.

— Я забороняю тобі. Це просто нечесно: витягла з мене мимовільне зізнання, а тепер хочеш скористатися...

— Дурню, я ж хочу тобі добра, я ж тебе...

— Мовчи! Не хочу нічого слухати! Забороняю тобі будь-що робити з приводу цього. Куди тобі треба? Давай я підвезу.

— Ти гадаєш, що завезеш мене в таке місце, де немає телефону? Помиляєшся, в Києві скрізь тепер є телефони. Навіть на нових масивах! Навіть у Корчуватому! Боже, який осел, він не міг сказати мені хоч учора!

Вона висмикнула свою руку з Володиної (тепер уже він держав її) й побігла від нього через площу просто до тих чоловіків, які ще й досі не діждалися таксі, але зате мали змогу ще раз подивитися, як мелькають у них перед очима дивовижні дівчачі ноги.

— Не смій, чуєш! — гукнув навздогін їй Володя. Не зупиняючись, вона послала йому повітряний поцілунок.

В міськкомі партії йому сказали, що секретаря сьогодні не буде, він — в Інституті житла на засіданні жюрі. «От тобі маєш! — подумав Володя. — Ще й секретар. Все до одного. Ох і день!» В коридорі він зіткнувся з якимсь працівником міськкому комсомолу, і той ухопився за Володю, як за останню свою надію.

— Товаришу Пушкар! А ми вас з самого ранку розшукуємо! І на роботі, і вже додому посилали. Мерщій до нас, у пропаганду!

— Та що там у вас таке? — лінькувато повернувся до нього Володя і подумав: «Невже ще й там буде щось про... жюрі?»

— Прибули іноземні кореспонденти, розмовляють з представниками нашої молоді. Давай їм такого, давай їм отакого.

— А мені з ними сьогодні не хочеться розмовляти.

— Ну-ну, як це так не хочеться, коли треба! Вони не вірять, що в нас є такі, хто працює і вчиться.

— Не вірять — то й не треба.

— Але ж їх треба переконати!

— Шкода часу.

— Слухай, Пушкар, ти якийсь... політично індиферентний сьогодні. Що це з тобою?