— Вписується! — гукнув Діжа. — Вписуються ці два жалюгідні рядки будинків, простягнутих вздовж шосе? Якийсь шнурок з будинків...

— Проект передбачає малорозчленовані маси широкопанельних будинків, — вже зовсім заспокоївшись, сказала Тетяна Василівна. — Тут маємо щасливе поєднання легкості панельних споруд і традиційної монументальності, яка досить характерна для Києва і його вулиць. Вулиці в місті повинні мати чітко окреслені межі. Бруно Таут якось сказав: «Контраст між вуличним рухом і спокоєм непорушних будівель посідає в собі фактор краси, рівний музикальному контрапунктові».

— Якщо вже згадувати музикальний контрапункт, то тільки по відношенню до проекту «Сонце для всіх», — не здавався Діжа.

— В проекті «Сонце для всіх» — надто мало соціалістичного реалізму, — не задумуючись над відповіддю, а тільки виконуючи категоричний імператив Кукуликового погляду, випалила Тетяна Василівна і негарно закашлялася.

Всі мовчали. Мовчав навіть Діжа. Кашель під час суперечки лунає тільки тоді, коли один з опонентів ляпне дурницю. Тетяна Василівна була досить розумною жінкою, щоб самій миттю збагнути, що мовлена дурниця належить не комусь іншому, а саме їй. В проекті «Сонце для всіх» мало соціалістичного реалізму, а в проекті «Космос» що? Багато соціалістичного реалізму? Які вишукані формулювання! Треба бути віце-президентом Академії архітектури, щоб вигадати якийсь архітектурний аерометр для вимірювання... кількості соціалістичного реалізму в проектах. Чи може бути хоч крихта спільного між нездарністю і соцреалізмом? Навіщо питати? Нездарність — ворог мистецтва. А в «Космосі» — примітивізм, що межує з нездарністю. Це впадає в око відразу. Чому Кукулик стоїть за цей проект? І чому вона повинна захищати Кукулика, а не істину? Ох, чому? Мовби не знає. Але що ж це буде? Тетяна Василівна злякалася. Колись їй хотілося, просто по-жіночому хотілося, щоб саме на неї впала підозра за небезпечний зв’язок з Кукуликом, нині вона боялася такої підозри найбільше в світі.

Збентеженість огортала її, як вихор суху бадилину. Ось зараз її підхопить і понесе, понесе... Гарячково перебирала думки, на жодній не могла спинитися...

Поможи мені вірити, поможи мені не вірити. Що? Зневіра у вірі чи повірити зневіреній у віру? Знайти здібності там, де їх нема, викопати неоціненний скарб у тім місці, де його ніхто не закопував? Хто це розповідав тоді, під час їхньої мандрівки по півдню України? Жеребило? Так, Жеребило. Радіоактивні ізотопи дають змогу розшукувати скарби. В Західній Німеччині перекопали все. Шукали нацистських скарбів, стали натрапляти на археологічні памятки. Археологія стала наймоднішим заняттям. І це на землі, яка налічує всього коло двох тисяч років історії. А наша історія! І археологія, і скарби. Одні тільки запорожці полишили силу-силенну скарбів. Одна з приток Дніпра коло Нікополя так і зветься: Скарбне. Кошовий Сірко сховав там незліченні багатства, які він вивіз із своїх походів. Але який стосунок поміж Сірком і Кукуликом? Ага, в Кукулика сіра голова. По-вовчому сіра голова. Було б пречудесно, якби вона зараз підвелася, показала всім присутнім на масивного чоловіка, що так пишно возсідає в кріслі головуючого, і сказала ні сіло ні впало:

«Товариші. Ви звернули увагу, що в нашого високошановного і багаторозумного товариша Кукулика голова по-вовчому сіра?»

Тетяна Василівна втомлено заплющила очі, куснула губу.

— Все, що стосується обох проектів, про які йдеться, викладено мною в рецензіях. Гадаю, деталізувати немає потреби.

Кошарний уже тримав у обох руках по рецензії.

— Проект «Космос» — перша премія. Проект «Сонце для всіх» — відхилити. Така думка віце-президента академії Тетяни Вас...

— Така моя думка як члена жюрі, — перебила його Тетяна Василівна. — Тут не існують жодні посади. Тільки думки.

Діжа обвів поглядом присутніх. Ніхто не підхопив його погляду, ніхто не підтримував його. Навіть академік, поклавши пальці на брови, сидів, втупившись у стіл, мовчав, ждав, як вирішить жюрі. Лишалася ще надія на представника міської інспекції державного архітектурно-будівельного контролю, зовсім молодого архітектора, майже юнака. У такого повинно бути загострене відчуття нового, молодість допоможе йому не злякатися авторитетів і сказати те, що лежить на серці. Ну ж бо! Діжа дивився на юнака, спонукаючи того до виступу! Нумо!

Хтось подзвонив до Кукулика по прямому телефону.

— Звиняйте, — сказав він до присутніх, — одну хвилиночку. Я слухаю. А, це ти, Вероніко? У мене засідання, згодом подзвониш.

Але від дочки не так легко було відкараскатися.

— Згодом хай тобі дзвонить хтось інший, — сказала вона з своєї невідомості, — а я хочу поговорити зараз.

— Ну, ні про що говорити. Знов там щось...

— Не перебивай, я дзвоню з автомата, в мене мало часу, справа дуже негайна, слухай мене уважно...

— Не торохти, не торохти, — скривився Кукулик, поглядом шукаючи в присутніх співчуття. — Ох і дітки пішли!

— Справа в тому, — сказала Вероніка з своєї автоматної будки, — справа в тому, що один мій знайомий подав на ваш цей безглуздий конкурс...

— Чому безглуздий? — обурився Кукулик. — Хто тобі давав право...

— Тільки без проробок! Без «хто давав право», «як ти смієш»! Слухай мене, бо я не маю часу слухати твої... Так от... Він подав проект на ваш конкурс... Це гарний хлопець. Уяви собі: звичайний шофер. Панелі возить на будівництво чи я там знаю що... І водночас кінчає будівельний інститут... Архітектор... Неймовірно здібний хлопець! Його звуть Володя... Тобто я хотіла сказати: Володимир Пушкар... Звичайно, це тобі нічого не говорить... Він з тобою не хотів знайомитися. Тепер я розумію чому. Боявся протекціонізму. Він гордий, як дикун! І от цей божевільний подав на ваш конкурс свій проект, але не каже мені девіза!

— І правильно робить...

— Але ж, батьку, ви його там заріжете! Я знаю вашого Кошарного і всіх отих Брайчиків...

— Не смій...

— Батьку, ти повинен мені допомогти... Це такий хлопець... Але він просто ідіот! Хоча б натякнув, який там девіз!

— Я не буду шифрувальником у якихось там шмаркачів. Не заважай мені працювати, — сказав незадоволено Кукулик і поклав трубку...

Інтриги паралізують мозкову діяльність. Мозок перестав полум’яніти. Він лежить у голові важкий, мов камінь. Людина тоді нагадує барана. Тільки й може, що впертися лобом в щось і пхати поперед себе, поки зіпхне. Мало йому цього єзуїта Кошарного — ще й Вероніка! Якийсь її знайомий, проект... Кукулик увесь кипів. Ладен був програти все, але не бути... Не бути ким? Бараном?