А от же піддав! Молода жінка з першої архітектурної майстерні, вогниста брюнетка, чимось невловимо схожа на Медею, навіть веселіша і енергійніша за неї, довго накидала оком на Брайка, часто зачіпала його то так, то сяк, то напівжартом, то вдаваною сумовитістю. Якось Кукулик і Жеребило затягли його в «Абхазію» обмити якийсь проект, серед архітекторів виявилася й та жінка (він навіть не знав, як її звати). Вона сіла поруч з Брайком, коли налили по чарці, глянула на нього крізь синювату, у зблисках світла з жовтих люстр рідину, сказала стишеним голосом: «За наше знайомство. Мене звуть Галиною, А вас — я знаю». Брайко відповів їй збляклим посміхом.

Випили по чарці й по другій, «щоб наші хати не розсихалися». Жеребило зауважив Брайкову сусідку, гукнув їй через стіл так, що всі чули: «Що, Галино, одного чоловіка кинула, тепер другого хочеш роздобути?» — «Не ваше діло!» — огризнулася вона й навмисне підсунулася ближче до Брайка, і він відчув її гаряче тіло і злякався сам не-знав чого. Сидів, мов здерев’янілий. «Не звертайте уваги на того грубіяна, — сказала вона заспокійливо, — і взагалі ви такий розумний і талановитий, ми всі це знаємо, але чому ви такий несміливий? От взяли б і призначили мені побачення!» — «А навіщо?» — дурнувато спитав Брайко. «Ну, навіщо взагалі призначають побачення? Могла ж я вам сподобатися?» — «Я кохаю свою дружину», — сказав він уже свідоміше. «А я й не хочу вам перешкоджати її кохати. Але ж могла б я вам сподобатися просто так?» — «Це питання не по суті!» — знов по-дурному відповів він їй. «Та ви смішний! — Вона вигнулася, дотик її тіла хвилею пробіг по Брайковому тілі, ніколи він не відчував такого дотику, здавалося. — Ну, я вам призначаю побачення на мосту Зітхань у Піонерському парку. Знаєте?» — «Чому б я мав не знати». — «В суботу, десь о п’ятій, згода?» — «Я все ж таки не розумію...» — «Ну, я вас прошу, тільки на годинку, ви мені подобаєтеся, дуже, дуж-же... давайте вип’ємо за згоду...»

В суботу він сказав Медеї, що бачив десь італійські каперси. Для риб’ячої солянки, яку він хотів приготувати в неділю, це було б просто здорово. Медея захопилася ідеєю здобуття італійських каперсів. «Поїдь, любий, знайди. Це ж недалеко?» — «Та ні, на Печерську, в гастрономі, що на Кірова, коло парку Ватутіна, знаєш?» — «Це ж чудово! Ти можеш прогулятись трохи в парку. Там є столи, на яких з ранку до вечора б’ють у доміно або ж грають у шахи. Якраз коло Міністерства охорони здоров’я. Сядь зіграй у шахи з яким-небудь пенсіонером». — «Та що ти?» — «Ні, ні, тобі треба дихати свіжим повітрям. Треба використовувати кожну нагоду».

Якби ж то вона знала, яке то було свіже повітря!

Він стояв коло входу на мостик, не наважувався ступити на дощаний настил.

Через мостик ішли люди, йшло багато людей, йшли парами й поодинці, ніхто не звертав уваги на Брайка, який стояв збоку а йому здавалося, що всі дивляться тільки на нього, що всі сміються з нього, знущаються з нього: п’ятдесятилітній закоханий!

Галини не було ні о п’ятій, ні чверть на шосту. Просто посміялася з нього, а може, ще сховалася де-небудь поблизу, покликавши кількох працівників інституту, і...

Все ж таки він дотерпів до пів на шосту. І вона прийшла. Була в легенькому платті, в такому самому, як оця дівчина-екскурсовод. Бо всі київські жінки й дівчата мов подуріли — надівають плаття, з яких так і випирають їхні привабливі пружні тіла. Була в туфлях на «шпильках», які робили її ноги такими цивілізованими, міцними й високими, що Брайко боявся на них глянути. Зачіска в Галини трохи розкудлалася, вона поправляла волосся рукою, важко дихала. «Пробачте, я трохи запізнилася... У мене якраз таке... Розумієте, сьогодні річниця смерті моєї мами... У мене й тато, й мама вмерли. Поховані на Байковому... Я провідую їхні могили, ношу квіти в річниці... Пробачте, вам це нецікаво...»

Він не бачив її і не чув більше після тих слів. Що є життя? Людська гідність чи обмін речовин у клітинах? Держав у руках безглуздий кошик з рожевого пластику — якісь трояндочки, якісь там виліплені листочки. В кошику — дві пляшечки з каперсами. Виставив той кошик наперед. «Я випадково, по дорозі зайшов сюди. Ось, купив... це, знаєте...»

Ота тепла хвиля її тіла, що перебігла по кінчиках Брайкових нервів за столом у ресторані, розбилася, зникла безслідно, і вже не вабило його молоде тіло, що кричало з надто легковажного плаття ультразвуками хтивості, не вабили ідеальні ноги, які заступали йому дорогу, він був далеко звідси, далеко. Де?..

— Володимирський узвіз... По ньому спускалися кияни до Дніпра, коли Володимир приймав хрещення...

Після того в інституті часто чув у себе за спиною жіночі смішки-хихишки, часто обливали його вогненні потоки жіночих поглядів, але він проходив повз усе завжди однаково напружений, блідий, з стиснутими щелепами, маленький, мовчазний Брайчик, непомітний інструмент у квартеті Василя Васильовича Кукулика.

Струнний квартет. Кукулик, перша скрипка, Жеребило друга, Брайко, мабуть, альт, Кошарний — віолончель... Відміна лиш та, що скрипки й віолончелі в квартетах говорять завжди тільки правду людському серцю, а Кукулик ніколи не мав наміру дбати за істину, йому потрібна тільки така істина, що була б корисна для нього.

Брайкові здавалося, що він не втручається ні в добро, ні в зло. Мене нема, я не я, моя хата скраю. Я вільний від усього, я обрав мовчазну свободу.

Медея читала вчора в Томаса Манна: «Що є свобода? Вільна тільки байдужість!»

Він зліз з автобуса коло пам’ятника Богдану, почув навздогін ще одне «най», повільно перетнув площу й побрався понад Софією по Володимирській. За п’ятнадцять хвилин кінчалася їхня обідня перерва.