А супутники ж не запозичували ні в кого, і космічних кораблів не запозичували, і глобальної ракети!

Він знав, що проект «Сонце для всіх» різоне всіх своєю абсолютною оригінальністю і незапозиченістю, знав, що проти нього заперечуватимуть, знав, що Кошарний вже «скеровує думки», і готувався дати бій. День битви!

Може, й академік вибрав саме цей день, щоб розпрощатися назавжди з своїм одвічним лібералізмом, який він ховав за показною похмурістю й зосередженістю (а що ховав за лібералізмом? Безпринципність, інтелігентську м’якотілість?).

День очікуваного, так ретельно підготовленого Кошарним тріумфу принципів і ідей Василя Васильовича Кукулика ставав, таким чином, днем несподіваним, днем битви і міг стати днем розчарувань, а то й цілковитого краху. Хто в цьому був винен — Кошарний? Ні, Кукулик не мав звички слабонервних людей відразу звалювати провину на першого свого помічника. Він не сказав Кошарному нічого, окрім тієї згадки про сільську грозу. А так: все було гаразд. Василь Васильович навіть мугикав пісеньку собі під ніс, коли поверталися вони з «Абхазії» до інституту, щоб відновити засідання жюрі, і навіть жартівливо підштовхував під лікоть Кошарного і кепкував: «Антоне, он кобила тоне...» Одним словом: «І благосклонні пребували всегда к єфрейторам своїм».

Але коли зійшлися всі по обіді, Василь Васильович зобразив на обличчі достойне спохмурніння, обвів шановне зібрання стурбованим поглядом, відкашлявся густим полковницьким басом і, віючи навсібіч змішаним букетом лаванди, карського шашлику й коньяку десятилітньої витримки, сказав:

— В порядку ведення я хотів би, товариші, зробити одне зауваження. Звиняйте, а де ж Брайко?

Всі стали озиратися, Брайка справді не було. Кошарний підібгав губи, йому так і кортіло сказати: «Соромно стало за свій півнячий викрик», але він стримався, промовчав, бо відчував, що тепер треба вважати на кожне слово.

Саме в цей час відчинилися двері, пролунав чийсь голос:

— Дозвольте?

Всі погляди звернулися туди, до дверей, Кукулик аж перекрутився весь на своєму президентському сідалі, але замість суворості на його обличчя миттю набігла сонячність, воно стало щиропривітним і тим по-справжньому вродливим кукуликівським обличчям, яким ще сьогодні потай милувалася Тетяна Василівна.

На порозі кабінету стояв секретар міськкому Олексій Іванович, невисокий, ще молодий чоловік, круглоголовий, круглолиций, з кирпатим носом, сірими гарними очима, з спокійною усмішкою на повних, по-хлоп’ячому рожевих устах.

— Олексію Івановичу! — радо вигукнув Кукулик, підводячись і йдучи назустріч секретареві. — Олексію Івановичу, які ми раді!

— А я насамперед хочу попросити пробачення за несподівану затримку, — сказав той, — не зміг прийти зранку, оце тільки тепер вирвався нарешті, але вже зате ж сидітиму до кінця, як повнометражний член жюрі. Дозволите, Василю Васильовичу?

— Та боже ж мій! — словами Кошарного відповів Кукулик. — Сідайте, прошу, ось тут, на моє місце, і ведіть наше жюрі.

— Ну, це вже узурпаторство, — жартівливо розвів руками секретар. — До того крісла в мене жодних прав. Я всього-на-всього рядовий член вашого жюрі, до того ж не дуже ретельний, як бачите. Але з проектами я ознайомився, ознайомився...

— І скажете свою думку? — спитав Кошарний влазливо.

— Очевидно, якщо буде така потреба.

— То, може, відразу й той... — змовницьки підморгнув йому Кукулик. — А то в нас тут трохи бокаса пішло обговорення. Знайшлися розкольники, запахло демагогією...

— Треба послухати, — уникливо відповів секретар.

— Тоді дозвольте, я в порядку ведення? — знов сказав Кукулик, тепер уже адресуючись тільки до секретаря міськкому, але той вдав, що не зрозумів звернення, пустив Кукуликові слова повз себе, на всіх інших, сидів мовчки, як і всі, і Кукуликові не лишалося нічого більше, як, знов наславши на своє вродливе крупне обличчя достойне спохмурніння, відкашлятися і виголосити заздалегідь обдуману (ще тоді, як він по дорозі з ресторану мугикав пісеньку й кпив з Кошарного: «Антоне, он кобила тоне...») маленьку промову:

— У нас тут, на жаль, розділилися думки, вірніше, не розділились, тому що жюрі загалом одностайне в своїх оцінках поданих на конкурс проектів; але деякі товариші з незрозумілих міркувань вирішили використати наше жюрі для виголошення своїх не зовсім здорових, я б сказав, поглядів на нашу радянську архітектуру, допустили демагогічних зривів. Інакше я не можу кваліфікувати того, що ми чули з боку товариша Діжі а чи відсутнього, на жаль, товариша Брайка. Ці товариші пробували звинувачувати нас у затискуванні талантів, в консерватизмі; взагалі якщо послухати їх, то тільки вони володіють істиною в останній інстанції, тільки їм доступні всі таємниці соціалістичного мистецтва, тільки вони все знають і святіші за самого архітектурного папу, а ми, звиняйте, випадкові люди в архітектурі.

— Неправда! — не стримавшись, гукнув Діжа. — Ніхто таких дурниць не казав, навіщо вигадувати.

— Щоб не плодити тут далі демагогії, — не зауваживши Діжиного вигуку, вів далі Кукулик, — я вважаю за свій обов’язок сказати таке. Єдино справедливим, законним і моральним, коли хочете, є те, що найважливіші творчі проблеми покликані розв’язувати не випадкові люди, а досвідчені спеціалісти, які вже зарекомендували себе перед партією і народом. Це державна аксіома. Найпрацьовитіші й найздібніші з молодих теж з часом займуть своє місце, як це, наприклад, сталося з вами, товаришу Діжа.