Голена щока обурилася:

— Звідки ти такий узявся?

На що намилена щока спокійно відповіла:

— Ти ж добре знаєш: з Запоріжжя. Мене знайшли там Кукулик і Брайко. Написали мені листа. Кукулик з похмурим гумором писав, що я в Києві зможу заробляти від копійки до мільйона, а з часом стану президентом Академії будівництва і архітектури, скорочено АБіА. Це трохи нагадало мені іншу подію, яка мала місце сто років тому. Тоді з Англії до Америки завезли горобців, яких там до того часу не було. Навіщо завезли? Щоб вони поїдали гусінь. Так і мене з Запоріжжя.

— Ти занадто високої думки про своє призначення, — гнівно мовила щока, вже наполовину вишкреблена тонким лезом «Нева». — Треба ніколи не забувати про скромність.

Намилена щока не задумувалася над відповіддю жодної миті:

— Гете сказав, що скромними бувають тільки негідники.

Кошарний читав на сорок п’ятій сторінці «Ноа-ноа»:

«Волга» — однаково що бетонний козирок коло нових київських споруд. Де треба, де й не треба.

— Ти все жартуєш, — подав здалеку голос Кошарний.

— Добре спалося, — промовила щока, вкрита піною.

— А я спав дуже погано, начитавшись учора твоїх нерозсудних рецензій, — знов подав голос Кошарний.

— Мені подобається Кошарний, — сказала поголена щока.

— Але гляньте, як він просовує проект з старими ідеями, мовби не знає, що дарувати місту такий проект — це все одно, що дарувати людині старі штани, — сказала щока намилена.

— Мені подобається в Кошарному діловитість, — правила своєї одна щока.

— Але погано, коли ця діловитість сягає туди, куди б їй не слід сягати. Конкурс ще не закінчено, навіщо ж розкривати деякі його таємниці? Це схоже...

Бритва потяглася до намиленої щоки, та злякалася і вмовкла, чим відразу скористалася поголена щока, щоб заявити:

— Гарний хлопець Кошарний!

— Але ж погано, що він хоче...

Лезо доторкнулося до щоки. Бритва погорнула піну вниз. Шерех леза по шкірі, стинання коротеньких волосинок. Кошарний взяв ще одну книжку з другої шафи. Герберт Уеллс, «Країна сліпих».

Добре було б жити серед сліпих. Чи, може, ні?

Бритва швидко бігала по щоці Діжі. Діалог перед дзеркалом було закінчено. Кошарний утомлено спитав:

— Слухав учора радіо? Програли наші чілійцям. Два — один. Все загинуло.

— На кінофестивалі в Карлових Варах учора розпочалася дискусія на тему: «Чи людина творець життя, чи його жертва», — сказав Діжа. — Ти як вважаєш?

— В залежності від обставин.

— Чорта пухлого! Завжди творець! Тільки творець! Навіть учорашній програш у Чілі ми створили власними руками. Вже після матчу з Колумбією було видно, що команди нашої вистачає лише на сорок п’ять хвилин. Уругвай ствердив це припущення, зрівнявши рахунок у другому таймі, коли наші вели з перевагою на три м’ячі. Чудом виграли в Уругваю, чудом виграли в Югославії в першій зустрічі. Ті грали ліпше, як писала вся світова преса, окрім нашої. Але чуда завжди буває не досить там, де потрібна звичайна голова на в’язах. У нашого тренера не було голови. Він не думав перед світовим чемпіонатом. За нього думала традиція. Ах, як ми любимо все звичне, усталене! Нетто, Понедєльник, Яшин! І п’ять років тому Нетто і Яшин, і нині Яшин і Нетто! От тобі й пронеттили. Чемпіони країни, київське «Динамо», лишаються вдома, десятки молодих талановитих футболістів лишаються вдома, а за океан посилаємо сотні разів прорецензованого і затвердженого Нетто. Навіть електронну машину «Урал-2» примусили підрахувати шанси команд таким чином, що збірна команда СРСР у всіх випадках мала бути чемпіоном світу. Безсторонній механізм, точна математика, холодна об’єктивність — а все одно запульсували в ньому воля і бажання людські! Навіть помиляючись, ми завжди прагнемо досягти визначеної мети!

— Отже, ти не хочеш забрати назад своїх рецензій?

— Я буду впертий, як електронна машина «Урал».

— Але ти ж сам тільки-но сказав, що навіть точна машина помиляється.

— Машина хай помиляється, а мені помилятися не хотілося б. Каву питимеш?

— Я п’ю тільки чай.

— І негусто заварений?

— Ти вгадав. Неміцно заварений.

— Ну, а я каву. І густу. Дуже густу.

Доки Кошарний переглядав книжки з дивовижної бібліотеки Івана Діжі (жодного передплатного видання «Гослитиздата» і Держлітвидаву!), Діжа неквапно пив свою гірку, без цукру каву і намагався ні про що не думати. Просто дивитися в чашку й спостерігати, як там клубочиться сизувата пара над брунатною рідиною. Чомусь згадався один понурий дивогляд: жіноча трахея, запхана шматком м’яса. Де він її бачив? Ага, там же, на кафедрі судово-медичної експертизи, тобто в приміщенні міського моргу, коло якого живе Кошарний. Там є дуже багато похмурих експонатів людської необачливості, зажерливості й злочинності. Серед них і цей. У банці з спиртом — шматок трахеї з темним кавалком м’яса усередині. Офіціантка ресторану «Динамо» (вродлива, повногруда, з пофарбованим хною волоссям, з діамантовими сережками й золотим годинником) несла замовникові ростбіф, офіціантки ніколи не бувають голодними. Ресторанні страви не викликають у них жодних виділень шлункового соку чи ферменту пепсину, вульгарно висловлюючись, слини. Але ростбіф! Соковите м’ясо, червоне, гнучке, важке (питома вага, як у свинцю!) протягом цілої доби лежало в холодильнику, обкладене спеціально нашаткованими сирими овочами, пронизувалося соками від овочів, набиралося неймовірних запахів і присмаків, перетворювалося з примітивного м’яса на якийсь казковий продукт, про який можна тільки прочитати в книжках або дізнатися з зарубіжного фільму (іноді «Мосфільм» теж заверне такий фільмик!). Таке м’ясо можна їсти й не смаживши. А коли кухар-чарівник ще піддасть його, як кажуть металурги, термічній обробці, тобто припече трохи на вогні, так щоб таємнича хімічна реакція взаємодії двох світів — тваринного й рослинного, — яка почалася в м’ясі, коли воно лежало в холодильнику, обкладене овочами, дійшла тепер свого логічного, як то пишуть у газетах, завершення, то тоді й матимемо велике чудо кулінарії, перед яким схиляються навіть весталки храму Ненажерства, тобто офіціантки.

Того дня кухар трохи помилився і підсмажив ростбіф не дуже великими шматками. А згідно з так званою нормою «виходу блюда», вага ростбіфа мала бути такою-то й такою. Довелося до великого шматка додати ще й-маленький. І той маленький, поки офіціантка несла страву з кухні до залу, й спокусив бідну жінку (ще зовсім молоду і вродливу по-київському, тобто повну, з перефарбованим волоссям, з сережками і т.д.), і вона вхопила той шматочок, як та коза з казки листочок, але різниця між офіціанткою й козою полягала в тому, що коза, поки доходила до свого діда, встигала проковтнути листочок, ще й запити його води крапелькою, офіціантка ж ніяк не могла встигнути проковтнути кавалка ростбіфу на тому короткому відрізку шляху, який їй належало подолати від кухні до замовника. Як бачимо, часто навіть відстань з категорії фізичної перетворюється на категорію філософську, та ще й з добрячою домішкою фаталізму.

Офіціантка поспішала, дуже поспішала. Вона пожбурила той шматок м’яса в рот, вона привела в дію відразу весь складний механізм ковтання, всі м’язи рота, горла і ще там чого, а це досить багато м’язів. Від поспіху щось там порушилося в координації м’язів, якийсь м’яз скоротився раніше, якийсь пізніше, шматок ростбіфа був проштовхнутий не в стравохід, а в дихальне горло, і на четвертому метрі від «роздаточного вікна» (о, який термін!) кухні було зафіксовано миттєву смерть офіціантки, портрет якої ми двічі описали трохи вище.