Це йдемо ми. Нас супроводжують сотні дітлахів, на нас спершу боязко, а потім привітно поглядають поліцаї, ми заповнюємо все місто, весь простір над містом, паші кроки зливаються в один крок, в єдиний звук, у могутню ходу. Нас багато, ми дужі, красиві, добрі, розумні, від нас ідуть високі людські струми добра і приязні, і натовпи на вулицях не витримують. Коло однієї з кофеєнь з-за чотирикутного дерев’яного столика підводиться велетенський араб у галабеї — білій сорочці до п’ят, — з схожою на цеберку фескою на голові, розквітчує свою смагляву мармизу найприязнішою посмішкою на світі і реве на всю Александрію: «Рус карашьо!»

Цей вигук підхоплюють тисячі голосів, він викочується з тисяч горлянок, котиться перед нами, як кругле коліща, що його підганяє паличкою хлопчик; вигук намножується сотнями й тисячами лун у грудях арабів, що сидять за столиками, просто стоять на тротуарах, звисають з вікон, над якими вже піднято жалюзі.

Ми йдемо далі, йдемо довго, здається, цілу ніч ми йдемо й ідемо, і попереду нас, навколо нас витанцьовує, виспівує, ша: леніє одне всевладне, всеперемагаюче, дивовижне, магічне слово «карашьо!».

Отам, були ми, справді ми, завжди ми, навіки ми!

А тут підводиться Бульший, каже «ми» і має на увазі: «А ви...» А він не може кинути репліку, як отой задерикуватий архітектор, він не маже смикнути Бульшого за пом’ятий піджак, щоб сів і не паскудив гарного слова «ми», — ні, він змушений виступати посередником, враховувати всі найтонші відтінки в суперечці, він має право тільки на істину, позбавлену емоцій. Чи ж позбавлену?

Он уже лунає слово «архітектурні канони». Канони — це те, без чого в архітектурі не можна. Це мов догмати в католиків.

Але триматися канонів, як сліпий ціпка, теж не слід, бо тоді ніколи не виростеш з школярських штанців і тільки повторюватимеш тисячу перший раз повторене до тебе тисячу разів. То каноністи понавтикали в нас грецьких колон з корінфськими капітелями в будівлях лазень і побутових комбінатів. То догматики від мистецтва вгачували народні гроші в безглузді рицарські башточки на житлових будинках і в претензійні ліплення стель і карнизів. О, як ненавидів Олексій Іванович усіх отих, що прикривали своє безталання, свою ледачість і нездарність готовенькими формулами красивості, винайденими тисячу років тому!

Ненавидів каноністів і догматиків і завжди ненавидітиме і тим житиме!

У мертвому місті коло підніжжя Везувію, у відкопаній з-під шару вулканічного попелу Помпеї, він бачив на кам’яній міській вулиці дві глибокі колії для колісниць. Римські колісниці, химерні, розцяцьковані споруди на двох високих колесах, котилися протягом десятків і сотень років уздовж вузьких помпейських вулиць, котилися повз приземкуваті, прямокутні вілли, повз легкі атріуми, повз басейни й лавки виноторговців, котилися рівно й несхибно, їхні колеса ніколи не виприсали з глибоких наїжджених колій, вибитих у плитах пісковика, що ними були вимощені вулиці.

Ті колісниці були схожі на догматиків. Догматики теж завжди котяться тільки уторованими шляхами, будь-яке збочення вони вважають єрессю, відступництвом. Догматики завжди старі, як оті римські колісниці, вони бундючаться своєю довготривалістю, своєю доброколісністю... Доброколісні вози... А ті, хто прокладає нові шляхи? Що жде їх попереду? Забур’янені пустирі, дикі поля невідомостей, загрози невдач, гнів каноністів, крики нетерплячих... Красномовні демагоги: «ми», «канони»... Як їх послухати, то досить нам алгебри Кисельова. А того не хочуть зрозуміти, що тепер треба ще оволодівати кібернетикою, атомістикою, і створювати штучні алмази, і відкривати нові елементарні частки... Але це хай робить «хтось», а вони сховаються за свої канончики і товктимуть воду в ступі... Вони підождуть, подивляться, хай хтось перший піде у розвідку, побіжить у атаку... Чортзна-що! І тут те ж... Вони всі ждуть... Хтось повинен за них розв’язати. Навіть представник Держбуду, найвищої будівельної інстанції в республіці, уникає розв’язання. Канони. Тут повинні народжуватися нові канони, а ми маємо визнати і утвердити той новий канон, якщо він на те заслуговує, прийняти його на своє озброєння, якщо обіцяє він користь нашому суспільству.

Але ж маємо відповідати за це всі, всі, а не спихати один на одного.

Ти прийшов і пішов. Але від тебе завжди ждуть чогось на кшталт третейського суду. Бо ти — на високій посаді. А ще: ти обраний, а вони — призначені. Не бійсь дурня обраного, його можна усунути, не обравши вдруге, але бійся дурня призначеного, він може сидіти довго і встигає багато нашкодити... Хто це сказав? І чому це в нас так дивно іноді комплектується жюрі? В жюрі на забудову міського кварталу нема жодного робітника. Так само як у письменників, коли оголошують конкурси на кращу книжку, в жюрі ніколи немає читачів. Навіть премії іноді давали за такі книжки, яких ніхто не хотів читати. Ага, чому? А де ти був з своїми думками до цього? Тільки тепер, коли довелося тобі розплутувати все, що тут наплутали сьогодні браття архітектори, ти задумався над цими проблемами...

Хіба тільки сьогодні?

Завжди думаєш, завжди змагаєшся з обмеженістю, з затурканістю, з глупотою. Прокляття глупоті! Обмеженості, невігластву, лінощам, дикості, темряві — прокляття! Хваляться: «А що там п’ятірки-шестірки в школах та в інститутах? Он у мого однолітка були п’ятірки, а де він тепер з ними? А я майже міністр!» Прокляті будьте, марні хвалоші!

Олексій Іванович сидів, чисто виголений, у добре напрасованім костюмі, ретельно зачесаний, обличчя в нього було кругле, лагідне, лагідно світилися очі, і ніхто не бачив і не чув, як клекотіли у його серці і в його мозкові високі бажання.