– Як тебе звати?

– Капітоліна.

– ???

– …але можна просто Ліна.

– Ну чого ж. Капітоліна так Капітоліна, - він сміється.
– Скільки тобі років?

– Двадцять три. Буде. Через три з половиною місяці.

– Ти приїхала до Києва недавно?

– Два дні тому.

– Чому до Києва?

– Як вам об’яснити… Я дуже люблю «Київський» торт. А свіжим він тільки у Києві буває. Ну дуже люблю «Київський» торт! Жити без нього не можу.

– Де мешкаєш?

– У подружки.

– Розумієш, ми не зможемо забезпечити тебе житлом. Ми не державна компанія.

– Я розумію.

– Ми не вимагаємо стажу роботи, вищої освіти, тому…

– Я закінчила курси ажурного плетіння! У мене є міжнародний сертифікат! І ще я вмію вишивати бісером…

– …тому зарплата не дуже велика.

– Я розумію. Мені багато не треба, - регоче, а потім злякано прикриває рот долонею.
– Вибачте, я деколи так сміюся, невпопад. Вибачте.

– Будеш працювати в рибному відділі.

– Як гарно! Я люблю рибу.

– Багато любові не знадобиться. Я б сказав - навпаки.

– А що конкретно треба буде робити?

– Виловлювати з акваріума живу рибу і…

– І…?

– І відрізати їй голову.

Капітоліна голосно регоче, а потім злякано прикриває рот долонею:

– Вибачте, вибачте мені.

Чимчикує вулицею і їй здається, що зустрічні перехожі захоплено на неї витріщаються. Бо є чого. Капітоліна як ніколи прекрасна. Приїхала два дні тому у столицю і відразу її підкорила. Є робота, а значить - гроші, а значить - «Київський» торт. Багато «Київських» тортів.

Усе не так страшно, як мені розказували, думає Капітоліна. Чудове місто, чудові люди і чудова погода. Плюс три градуси - ідеальна зима. Снігом можна пожертвувати заради того, щоб не носити шапку.

Капітоліна заходить у метро. Їй потрібно на станцію… Капітоліна не дуже пам’ятає її назву. Блін. Як же та станція називається? У її назві є «б» і «р». Брр. Як же вона називається?

Я вмію читати, думає Капітоліна, а це головне. У метро все написано. Метро збудоване так, щоб кожен ідіот міг у ньому зорієнтуватися.

Ретельно вивчає схему метрополітену на віконці каси. «Республіканський стадіон»? Ні. «Дружби народів»? Ні. Може, «Печерська»? «Контрактова площа»? «Петрівка»? Всюди є «б» і «р». Брр.

«Львівська брама»? «Львівська брама»! Точно.

Капітоліна довго вагається перед тим, як зійти на ескалатор. Страшно, знаєте. Ескалатор нагадує Капітоліні сипучі піски, яких вона ніколи не бачила. Землю, яка раптом йде з-під ніг. Скейт, на який Капітоліна стала лише раз і тієї ж миті боляче гепнулась, а може, навіть раніше.

Капітоліна підходить до старшої жінки в уніформі.

– Вибачте, - радісно щебече вона, - ви не могли б на секунду зупинити ці сходи, щоб я на них забігла?

Жінка в уніформі нічого не відповідає. Просто з подивом дивиться на Капітоліну.

Натовп людей тягне Капітоліну до ескалатора.

– Обережніше!
– кричить Капітоліна.
– Ви мене затопчете!

– Двігайся, дєвушка! Стала як брєвно на проході!

– Я двігаюсь!

– І двігайся!

– І двігаюсь!

Заплющивши очі, ступає на ескалатор, і її несе вниз.

Яка людина все-таки боягузлива, думає Капітоліна усміхаючись. Немає нічого страшного, треба просто стати. Заплющити очі - і стати. Це як з прививкою Манту.

Укол зовсім не болючий, і коли нарешті наважуєшся дати медсестрі руку, то робишся таким щасливим, таким щасливим, ніби вчинив героїчний подвиг і вознісся на небо.

Капітоліну заносять у вагон поїзда. Вона не опирається.

Ці люди краще за мене знають, що куди, думає Капітоліна, вони тутешні. Вони вже у всьому розібрались.

«Кловська», «Палац спорту», «Золоті ворота».

Назви як у якійсь казковій країні, тішиться Капітоліна. Я потрапила у казкову країну. Я - принцеса Золотоволоска. Але ні, у мене русяве волосся. Краще - Білосніжка. Хоча Білосніжка теж звучить неприродно. Снігу нема і навряд чи вже буде. Який сніг, коли в Арктиці від жари тануть льодовики?! Дюймовочка. Крихітна Дюймовочка в казковій країні Золотих Воріт. Хоча Дюймовочка, здається, не була принцесою.