Шрифт:
Капітоліна контролює ситуацію. Наступною після «Золотих воріт» має бути її станція «Львівська брама». Теж хороша назва. Цікаво, хто їх усіх придумав. Напевно, якийсь казкар, не інакше.
Поїзд сповільнює ходу, от-от зупиниться. Капітоліна протискається до дверей, щоб вискочити першою, але зупинка ніяк не настає. Чоловічий голос нарешті оголошує: «Станція „Лук’янівська”. Громадяни пасажири, не залишайте своїх речей…» Як «Лук’янівська»?
Капітоліна розгублено хапається за відсторонені погляди людей, що стоять поруч.
– Як «Лук’янівська»?
– тараторить Капітоліна.
– Чому він не зупинився на «Львівській брамі»? Мені треба на «Львівську браму»!
Пасажири перезираються між собою і знизують плечима.
– Він забув?
– Капітоліна мало не плаче.
– Водій поїзда забув? Чи подумав, що на «Львівській брамі» ніхто не виходить? Я виходжу! Мені треба на «Львівську браму»!
– Дєвушка, ти с луни свалілась?
– А якщо з луни, то що? Звалюватись з луни ніхто нікому не забороняв.
– Жаль. Надо би.
Капітоліна виходить на «Лук’янівській» і сідає на дерев’яну лавку посеред платформи.
Нічого страшного, думає вона. Зараз я зберуся з думками, заспокоюся і вирішу ситуацію. Одну станцію метро можна і пішки пройти.
Незнайомий чоловік у темно-синьому, схожому на шкільну хлопчачу форму костюмі підходить до Капітоліни і ввічливо вітається. У нього в руках незрозуміле червоне кружальце на паличці і рація.
– Капітоліна?
– питає чоловік.
– Я.
– От і добре. Я боявся, що не впізнаю Вас, але не впізнати таку неземну красу неможливо.
Капітоліна розквітає від гордощів. Витирає рукавом почервонілі очі.
– Ви - кучер?
– Завжди до Ваших послуг, - і чоловік елегантно присідає в реверансі.
– Уявляєте, поїзд не зупинився на «Львівській брамі»!
– скаржиться Капітоліна, підводячись з лавки.
– Таке іноді трапляється, але не переймайтеся. Ходімо за мною. Я Вас швидко довезу, куди треба.
– Ви на кареті?
Кучер подає Капітоліні руку.
– Ну звичайно, Ваша Високосте.
– Капітоліна, Київ - це місто возможностей, - подружка Капітоліни, Натаха, старша на п’ять років. Вона вже перевдягнулась у нічну сорочку і збирається лягати спати.
– Я тебе не дуже розумію, Натаха.
– Що тут непонятного? У Києві ти можеш стати будь-ким, ким тільки захочеш, або навпаки, стати ніким.
– Натаха, я не хочу стати ніким.
– Ти і не станеш. Главне не розпускати соплі і мати опрідільонну ціль. От дивися. Я офіціантка у нічному клубі, да? Но в мене є ціль. Я хочу стати адміністратором цього нічного клубу. Та шо там адміністратором?! Главним адміністратором! Поняла? У мене є опрідільонна ціль.
Капітоліна ворушить бровами. Так вона демонструє активну роботу думки.
– Від завтра я буду працювати в супермаркеті. У рибному відділі, - бубонить Капітоліна.
– Це непогано для начала. Багато хто пройшов через супермаркети. Але ти ж усвідомлюєш, що все життя не можеш там працювати? На рибі.
– Звичайно, не можу, - Капітоліна по-дитячому надуває губки.
– Але в супермаркеті багато відділів. Можна раз у рік їх міняти для разнообразія.
– Ну ти дурна, прям як курка, Капітоліна!
– Не називай мене куркою, Натаха!
– Харашо, ти просто дурна. Сконцентруйся. Вибери собі яку-то ціль.
Натаха залізає в ліжко.
– Натаха, а як це зробити? В смислі, як вибрати ціль? Яку ціль?
– Я не можу вибрати її за тебе. Це твоє лічне дєло. Твоя жизнь.
Капітоліна вимикає світло і теж залізає в ліжко. Крутиться. Голова кипить від можливих життєвих планів.
– Натаха, ти спиш?
– Угу.
– Допоможи мені, умаляю! Придумай мені що-не-будь.
– Ну, стань директором супермаркету, наприклад.
Капітоліна вибухає реготом.
– Натаха, ти шо?! Куди мені?! Та я, чесслово, табличку множення знаю лише до семи.
– Велике діло. Виучи.
– Придумай щось інше, Натаха. Пожалуста.
Натаха незадоволено повертається до Капітоліни.
– Підемо легшим путьом. Подумай, Капітоліна, що ти любиш робити?
Капітоліна не довго розмірковує над відповіддю:
– Я люблю дивитися на себе в дзеркало і їсти «Київський» торт.