Коля мовчить.

– Але за що? Що я тобі зробила?

Капітоліна відвертається до акваріума з двома старими лящами і починає тихенько схлипувати.

– Мене всі люблять, - плаче вголос, - бо я гарна і весела. Мене немає чого не любити. А ти вперся, як баран… Я ж не прошу в тебе загробної любві, Коля… Просто поговори зі мною. Сидимо тут цілими днями і мовчимо одне до одного як супостати. Я так не можу! Я люблю багато говорити, люблю слухати когось і щоб мене слухали.

Коля дістає зі свого рюкзака другий бутерброд і простягає його Капітоліні.

– Це мені?
– від здивування Капітоліна перестає ревіти.
– А я з маслом не їм. Я люблю з гірчицею і «Докторською» ковбаскою.

Усе одно бере бутерброд і надкушує.

– А ти добрий, Коля, - каже Капітоліна, пережовуючи «Докторську» ковбаску.
– Якщо так страшно не хочеш говорити, не говори. Я буду говорити за нас обох.

Капітоліна зіскакує з ліжка і біжить до вікна.

– Ти чула це, Натаха? Як щось бахкає об землю. Ти чула це?

Натаха незадоволено бурчить щось з-під ковдри.

– Натаха, тут попахує криміналом!
– збуджено каже Капітоліна.
– Нам треба викликати міліцію. Так по через день бахкає.

– Я нічого не чула, - сонно відповідає Натаха.
– Заспокойся, Капітоліна. Лягай спати. Ти перечиталася любовних романів.

– І таких людей, як ти, - більшість, - ображається Капітоліна.
– Таким людям усе байдуже. У них перед носом уб’ють людину, а вони скажуть, що нічого не чули. Не можна так жити.

– Ти куди?
– Натаха висуває голову з-під ковдри.

– Я йду на вулицю. Подивлюся, що це бахкає.

– Зараз третя ночі, Капітоліна! Нікуди не йди! Ще мені цього не ставало! Нікуди не йди!

Капітоліна одягає на нічну сорочку з мініатюрними рюшами чорну синтепонову куртку.

– Ходи зі мною, Натаха. Якщо мене вб’ють - ти будеш винна.

– А хто буде винен, якщо приб’ють нас обох?
– Натаха все-таки встає з ліжка і теж одягається.
– Ти сумашедша, Капітоліна. І чим я думала, коли брала тебе до себе жити?

Вони крадькома виходять на коридор, спускаються сходами на перший поверх.

– Мороз, - шепоче Натаха.
– Я залегко вбралася.

У Капітоліни блищать від хвилювання і передчуття очі. Вона не слухає Натаху. У голові проносяться спотворені злобою і ненавистю мармизи розбійників, які от-от нападуть, і Капітоліна не матиме звідки сподіватися на допомогу.

Капітоліна всміхається.

Розбійники нападуть, прикладуть ніж до її тендітної білої шийки, докинуть ще кілька масних жартів, і тоді, коли всяка надія на порятунок згасне і Капітоліна почне промовляти останню у своєму житті молитву, - тоді мусить з’явитися ВІН. Капітолінин рятівник, Капітолінин принц. Він одним пострілом знешкодить одразу всіх розбійників (скільки б їх не було). Лице таке серйозне і безжальне (схоже на лице Альберта Романовича). З легкістю, наче пушинку, він візьме Капітоліну на руки (бо вона якраз лежатиме на землі) і суворо спитає:

– Відколи це такі молоді леді розгулюють о третій ночі самі, без лакеїв?

Капітоліна тулитиметься до його широких грудей, вдихатиме його мужній запах. Відповість, гордо задерши носика:

– Я не зобов’язана перед вами звітувати! Ви мені не батько і не чоловік!

– Ну що ж, - скаже він, і погляд його потеплішає, - щоб отримати відповідь на своє запитання, мені доведеться одружитися з вами.

– Тільки через мій труп!

– Спокуслива пропозиція. Я думаю, ви будете найвродливішою нареченою серед усіх покійниць.

Натаха торкає Капітоліну за рукав:

– Мені страшно, Капітоліна, давай повернемося додому.

– Не сци, Натаха.

Вони обходять будинок і стають навпроти нього, через дорогу, щоб бачити всі вікна.

– Гупало дуже сильно, - пробує аналітично мислити Капітоліна.
– Це означає, що падало звисока.

– Світиться тільки в нашій квартирі. Решта вікон темні.

– Почекаємо трохи. Ми добре стали. Нас не видно.

Натаха дрижить не то від холоду, не то від страху.

– Ходімо, - ниє вона.

– Тссс! Дивись, Натаха!

На балконі дев’ятого поверху вигулькує чиясь невисока темна постать. Постать піднімає руку, жбурляє щось через балкон і відразу зникає. Гуп! Предмет важко падає на землю.

– А я тобі казала!
– сплескує в долоні Капітоліна і кидається вперед.
– Я тобі казала!

Натаха суне за Капітоліною. Їй страшно так, як ніколи досі.

– Що там, Капітоліна?

Загадковий предмет упав на занедбаний газон перед будинком, поміж тополею і старою скрипучою акацією. Капітоліна обережно присідає поруч, торкає предмет закоцюблою від холоду рукою. Її розчаруванню немає меж.