Шрифт:
— Нема за що, — буркнув хлопець і віддав сітку. — Ти сама господарюєш? А де ж мама?
— На курсах у Харкові. А ми з батьком удвох. Я уже навчилася варити. Картоплю в мундирах, макарони, чай, — Марта засміялась. — А от борщ — ніяк! То дуже кислий, то дуже солодкий. Зате рибу смажити я мастак. Батько частенько привозить з моря…
— У вас є човен?
— Є. Двовесельний. Ходімо — покажу! Тут, край городу, він і стоїть біля причалу.
Вони пройшли стежкою до берега. На воді погойдувавсь невеликий, з гострим цяцькованим носом човен. На стрункій щоглі біліло підв'язане вітрило.
Човен справді був чудовий. Пофарбований у біле, з голубою смугою над бортом, з наглухо зашитою кормою і носом.
Юрко аж заахкав, побачивши його.
— Тобі так хочеться поплавати? — запитала Марта.
— Ми хочемо з Сергієм на Замковий острів. Там якась експедиція…
— От що!.. Тоді й я з вами! Я попрошу батька — він дозволить взяти наш човен. Це ж недалеко…
— Я скажу Сергієві! Приготуємо уроки — і прийдемо. Чекай на нас!
Юрко швидко пішов до перевозу.
Він не розумів сам себе. І чого він так зненавидів Марту спочатку? Просто дивно. Подумаєш — посміялася з нього!.. І що ж? А може, вона мала рацію, що посміялась? Може, він і справді був смішний?
Перед очима знову зринула постать дівчинки, її кучеряве чорне волосся і пустотливі очі. І йому захотілося, щоб Марта думала про нього тільки хороше.
Він мовчки зійшов на пором, переправився на той бік і піднявся на горбок.
Утоптана до блиску стежка звивалась між зеленими кущами глоду і ліщини. Юрко закинув на плече портфель і підскоком припустив до висілка.
На повороті дорогу йому раптом перетнув Владислав Хвостенко. Він вискочив з придорожніх кущів і став на стежці, засунувши руки в кишені. Юрко хотів мовчки обминути його, але той ступив крок назустріч і кинув погрозливо:
— Стій! Не поспішай!
Юрко зупинився.
— Слухай, ти, як тебе! Підійди ближче! Побачу, чи й тут ти такий герой, як там… у школі.
Юрко ступив крок назустріч Хвостенкові. Він починав злитися.
— Ну, що ти хочеш від мене? — спитав тихо, стримано.
— Хочу, щоб ти зрозумів, з ким маєш справу!
— Я знаю, що ти — Хвостенко.
— Ще не знаєш, але скоро дізнаєшся!
— Це що — погроза?
Хвостенко кинув портфель на траву, почав закачувати рукави.
— Зараз побачиш!
— Невже тебе так заїли оті м'ячі?
Хвостенко стиснув кулаки. Хижо блиснули його зеленкуваті очі.
— От що! — сказав тихо, але з притиском. — Забудь дорогу до порту! Тобі ясно?
«Ось воно що, — здогадався Юрко. — Він слідкував за мною й Мартою!.. Ну й дурень же! Адже кожен на моєму місці допоміг би дівчині…»
Але вголос сказав:
— Ні, не ясно! Я ходив і ходитиму куди захочу! І ти мені не указ! І можеш не погрожувати! Не на такого напав!
— Ось ти як заговорив! — вигукнув Хвостенко. — Начувайся ж! Я обскубу твої руді патли!
Він хотів було кинутись на Юрка, але в цю мить з-за кущів від порома виринула ватага старшокласників. Хвостенко оглянувся, схопив портфель і сказав поспіхом:
— Жаль — перебили. Зустрінемося в іншому місці! Хоча б на Замковому острові… Я візьму човен — там нам ніхто не перешкодить. Чи, може, злякався? Ну? Кажи зразу!..
Юрко спалахнув.
— Добре, зустрінемось на острові, якщо ти бажаєш…
— Пожалієш, рудий! — прошипів Хвостенко і зник у кущах.
ПОЄДИНОК
Ні в понеділок, ні у вівторок вони не змогли попливти до Замкового острова. У понеділок Юрко з матір'ю перевозили решту речей, а у вівторок, після четвертого уроку, до нього підійшов Хвостенко і тихо, по-змовницьки сказав:
— Я чекатиму тебе сьогодні о четвертій з човном край нашої левади. Знаєш, де це?
— Знайду, — коротко відповів Юрко.
О пів на четверту Юрко непомітно, щоб не зустрітися з Сергієм, вислизнув з дому і левадами, продираючись крізь зарості калини, вийшов до вузької довгої затоки, яка вганялась у берег гострим язиком.
Було тепло і тихо. Вода сонно плескалась у розмитому корені дерева, миготіла під яскравим весняним сонцем блискучими зайчиками. З тополі летів жовтавий пушок цвіту, падав на воду і гойдався на хвилях.
Минуло понад півгодини, а Хвостенка все не було.