— Ні, — насторожено блимнув оком Сергій, знаючи, що від Івана Івановича можна ждати якої завгодно витівки.

— Як не накоїв?

— Та ні ж, кажу!..

— А ми зараз побачимо… Ану, чого це в тебе кишеня відстовбурчилася? Що там приховав? — І Іван Іванович ухопив однією рукою Сергія за чуба, а другою — поліз до нього в кишеню. — Дивись, якого добра напхав сюди!

І він витягнув із Сергієвої кишені жабу. Невеличка сіра жаба сумирно сиділа на широкій долоні Івана Івановича. Сергій сторопів.

— Е-е, та тут іще щось є! — вигукнув Іван Іванович і, випустивши жабу в траву, знову заліз до кишені. — Так я й думав! Годинник! Той, що зник у мене сьогодні вранці! А я вже нарікав на сороку-білобоку, бо, треба вам знати, сороки люблять поцупити що-небудь блискуче і затягнути до свого гнізда… Аж ось виявляється, що даремно нарікав… Тут така сорока!..

Він відпустив Сергіїв чуб, підняв угору старого кишенькового годинника, що висів на блискучому ланцюжку, і потряс ним над головою.

Сергій почервонів і не знав, що казати.

— Дядьку Іване, їй-богу, я і в вічі не бачив!.. Провалитися мені на цьому місці!

Юрко і Марта реготали. А Сергій стояв, мов облитий водою. Нарешті, Марта, витерши з очей сльози, сказала:

— Тату, не жартуй! Заховай свого годинника! Адже ти спритно засунув його до Сергійкової кишені…

— А жабу? — Іван Іванович розреготався так, що понад водою далеко-далеко покотився його веселий сміх.

— І жабу теж… Не сам же Сергій посадив її туди… Ти ось краще послухай, що ми надумали…

— Ну що ж, кажіть!

— Надумали таке, що потрібен твій дозвіл… Тож спочатку скажи, що дозволиш!

— Ще б чого!

— Ні, скажи, татусю! Скажи! — в голосі Марти вчувалася вимогливість вередливої дитини. Видно, вона знала, що батько не відмовить їй, але їй хотілося перед хлопцями похизуватися своєю владою над батьком, цією сильною, веселою і доброю людиною.

— Та вже де тебе дінеш, — дозволю… Тільки скажи швидше, що ж ви надумали, пуцьвірінки! Бо згораю з нетерплячки!

Марта посерйознішала, подивилася уважно на хлопців, потім на батька.

— Дозволь нам на човні зробити подорож на острови.

Іван Іванович перестав усміхатися.

— Куди?.. Та чи ви знаєте, скільки це кілометрів? Та ще й морем!

— Тим краще! Поживемо кілька днів робінзонами…

— Робінзонами!.. Зустріне міліція — зразу відправить додому!

— Та ми тільки по затоці… Ну, таточку, дозволь!

— Гм, ну, й підвела ти мене під монастир, дочко. Коли б знав… Та нічого не зробиш: дав слово — дотримуй!.. Човна беріть… Але ж човен — це тільки півділа.

— А що ж іще треба? — спитав Юрко, полегшено зітхнувши.

— Якщо вже так, то треба добре підготуватися! Зважте, що це не просто прогулянка. Це робиться не на ходу. Ходімо ближче до хати — складемо список усього необхідного…

Вони піднялися на горб, до хати, пройшли в садок і сіли до столу під деревами. Марта винесла зошит і ручку, розкреслила першу сторінку, а на палітурці написала: «Вахтовий журнал».

— На правах старшого, — почав Іван Іванович, — передусім назначу капітана. Ним буде Юрко! Тож усі повинні безвідмовно виконувати його накази і розпорядження! Зрозуміли?

— Зрозуміли, — з готовністю відповів Сергій.

— А тепер подумаємо, що вам треба взяти з собою, — сказав Іван Іванович.

— Передусім — гроші! — випалив Сергій.

— Звичайно, гроші теж потрібна річ… Гадаю, що десять карбованців на брата досить…

Після гарячої дискусії вирішили брати тільки найпотрібніше, те, без чого справді ніяк не обійтися.

Тільки тепер, прочитавши список найпотрібніших речей, майбутні мандрівники зрозуміли, що навіть така невелика подорож вимагає ретельної підготовки.

Вирішили вирушити в путь через два дні ранком.

Тут же розподілили обов'язки: Іван Іванович мав пофарбувати човен, Юрко — дістати намет, а також купити хліб, сухарі, сіль, консерви, сірники. Сергій — олію, сало, акваланг, рибальські снасті. Марта — все для кухні. Кожен мав узяти з дому ковдру і лижний костюм.

Юні мандрівники ще довго обговорювали деталі майбутньої подорожі. Їх брала нетерплячка: коли б швидше минали ці дві доби, відведені на підготовку. Швидше б у путь, у манливі, незвідані далі!..