Коли дівчинка прийшла до хати, на неї злився дощ поцілунків: всі жінки захотіли її цілувати-милувати; вони відчували ту потребу, ту професійну звичку до пестощів, яка у вагоні спонукала їх цілувати качок. Кожна садовила її собі на коліна, гладила ніжну русяву кісоньку та пригортала палко, пристрасно до своїх грудей. Дитина, дуже розсудлива, перейнята побожністю, ніби зміцнена прощею та вся зосереджена в собі, терпляче зносила те милування.

День був не легкий для всіх, отож спати полягали зараз по обіді. Безмежна степова тиша, що видавалась чимось побожним, оповила собою маленьке село — тиша спокійна, глибока, а широка аж до зірок. Дівчата, звиклі до гамірких вечорів публічного будинку, були схвильовані цією німою тишею заснулого села. Мороз їм пробігав поза шкурою — не від холоду, то було тремтіння самотності, що повстає від стурбованого, неспокійного серця.

Як тільки вони полягали у ліжко по двоє в кожне, — попритулялися одна до однієї, неначе цим хотіли оборонитися від нападу тиші та глибокого сну землі.

Але Роза Шкапа, одна у своїй темній комірчині, та ще не звикла спати, коли біля неї нікого не було, почувала, як її обіймає щось невиразне й важке. Довго крутилася вона на постелі, не маючи змоги заснути, коли почула у себе в головах за дерев’яним простінком тихеньке рюмсання, подібне до дитячого плачу. Налякавшись, вона стиха покликала, і тоненький голос, запинаючись, їй відповів. То була дівчинка; вона завжди спала з матір’ю і тепер боялася сама в тому закомірку.

Зраділа Роза встала і пішла тихенько, щоб нікого не збудити, по дитину. Вона вклала дівчинку у свою теплу постіль, пригорнула до грудей, цілуючи бурхливо, може, й занадто пестячи, а далі, заспокоївшись, і сама заснула. І до самого ранку спала причасниця, притулившись голівкою до голих грудей повії.

О п’ятій годині, перед уранішньою відправою, маленький церковний дзвін, калантирячи, що було в йому сили, розбуркав дам, що звичайно об цій годині тільки засинали після нічної втоми. Селяни вже були на ногах. Селянки заклопотано метушилися від хати до хати, жваво розмовляючи і обережно приносячи куценькі муслінові платтячка, накрохмалені й цупкі, неначе картон, або ж величезні свічки, перев’язані посередині шовковими бантами з золотими торочками, — воскові розводи вказували, де слід братись руками. Сонце вже височенько підбилось та вигравало у блакитному небі, що зберігало ще на обрії рожевий відтінок, як легенький слід ранішньої зорі. Виводи курей походжали біля своїх дворищ; тут чи там який чорний півень з блискучою шиєю, витягуючи свою голову, оздоблену червоним гребінцем, тріпав крильми і кидав за вітром свій мідяний спів, який підхоплювали інші півні.

З суміжних сіл з’їздилися бідки й, зупиняючись під церквою, вивантажували високих нормандок у темно-кольорових строях, із хустками, пов’язаними навхрест на грудях та зашпиленими якимись старовинними срібними застіжками. Чоловіки були в синіх блузах, одягнених поверх нових сурдутів, або ж у старомодних зеленого сукна убраннях, що їх поли стриміли з-під блуз.

Як порозводили коней по стайнях, то вподовж шляху лишилася довга подвійна низка селянських гарб, хур, маж, бідок, безтарок, драбиняків, возів усякої форми та віку, то нахилених передком у землю, то перекинутих назад із здійнятими догори голоблями.

У домі теслі, як у вулику, все метушилося. Дами, в нічних блузках та спідничках, з розпатланими косами на спині, ріденькими та куцими, немов померхлими й посіченими від розчісування, поралися, одягаючи дитину.

Дівчинка, стоячи на столі, не рухалась, мадам Тельє заправляла роботою свого летючого загону, її вмили, вичесали, тоді зачесали, одягли і, за допомогою безлічі шпильок, упорядкували збрижі на убранні, затягли стан, надто широкий, і взагалі причепурили. Потім, коли було вже все готове, бідолаху посадовили, наказавши їй не рухатися, і схвильований гурт жінок побіг прибиратися й собі.

До церковки знову задзвонили. Крихке дзенькання убогого дзвона, здіймаючись догори, завмирало десь у небі, немов кволий голос, що танув у блакитній безодні.

Причасники, виходячи зі своїх дворів, простували до громадського будинку, що в ньому містилося дві школи та мерія; він був на одному краю села, а божниця на протилежному.

Батьки, у святочній одежі, з пісними обличчями та тими незграбними рухами, що їх засвоює зігнуте від повсякденної роботи тіло, ішли слідом за своїми малими. Дівчаток майже не видно було з-під сніжно-білої піни серпанку, що скидався на пухкий крем, а хлопці, подібні до маленьких гарсонів у кав’ярнях, з густо намащеними помадою головами, ішли, широко розставляючи ноги, щоб якось не забруднити своїх чорних штанів.

То слава була для родини, коли багато родичів з’їздилося здалеку та оточувало дитину: отож тріумф теслі був цілковитий. Увесь полк Тельє, на чолі з панією, ішов слідом за Констанцією; батько вів попід руку сестру, мати йшла поруч з Рафаелою, Фернанда з Розою та Дві Помпи рядком — увесь загін простував велично, немов генеральний штаб при повному параді.

На село це справило надзвичайне враження.

У школі дівчатка шикувалися на очіпок виховательки-черниці, а хлопці рівнялися на капелюх учителя, гарного ставного чоловіка; співаючи молитов, діти рушили з школи до церкви.

Хлопчики ішли попереду парами, витягшись межи двома лавами випряжених возів, за ними йшли дівчатка в тому ж порядкові; а через те, що місцеві селяни, шануючи городянок, уважали їм дорогу, то ті, продовжуючи подвійний ряд процесії, простували безпосередньо за малятами, по троє праворуч і по троє ліворуч, — у своїх блискучих туалетах вони скидалися на сніп кольористих вогнів феєрверка.

Їхній вступ до церкви збаламутив усіх. Люди штовхалися, поверталися, давилися, щоб тільки побачити їх. Навіть богомільні баби і ті розмовляли мало не вголос, так їх вразили ці дами, ще буйніше зодягнені, ніж півчаки в стихарях.