Дю Руа взяв лампу:

— А тепер спатки, — мовив він, палаючи очима.

Вона відповіла:

— Ідіть уперед, пане мій, бо ви освітлюєте шлях.

Ідучи за ним до спальні, вона лоскотала йому ручкою шию між коміром та волоссям і так підганяла його, бо лоскоту він боявся.

Стаття з’явилась за підписом Жоржа Дю Руа де Кантель і наробила великого шелесту. В палаті схвилювались. Пан Вальтер привітав автора й доручив йому політичну редакцію «Французького життя». Хроніка знову перейшла до Буаренара.

Тоді в газеті почалася вправна й шалена кампанія проти міністерства. Цю полеміку, завжди спритну й фактами підперту, то іронічну, то поважну, часом глузливу, часом дошкульну, — проваджено так певно й невідступно, аж усі дивувались. Інші часописи раз у раз цитували «Французьке життя», наводили з нього великі витяги, а члени уряду дошукувались, чи не можна через поліцію рота замазати цьому невідомому й запеклому ворогові.

Дюруа ставав славетний у політичних колах. По ручканнях та уклонах на вулиці він бачив, як зростає його вплив. Але дружина вражала й захоплювала його гнучкістю свого розуму, своєю незвичайною поінформованістю та кількістю своїх знайомств.

Раз у раз здибував він у вітальні, коли додому вертався, якогось сенатора, депутата, суддю, генерала, що поводилися з Мадленою, мов з давньою приятелькою, поважно й по-товариському. Де вона з ними познайомилася? У світі, казала вона. Але як змогла добитись їхньої довіри та приязні? Цього він не розумів.

«З неї був би чудовий дипломат», — думав він.

Часто вона спізнювалась на обід, приходила задихана, червона, тремтяча й казала, ще й вуалі не скинувши:

— Маю сьогодні дещо. Уяви собі, міністр юстиції оце призначив двох суддів, що брали участь у мішаних комісіях. Ми дамо чосу, буде він знати.

І давали міністрові чосу кілька днів поспіль. Депутат Лярош-Матьє, який обідав на вулиці Фонтен щовівторка, після графа де Водрека, міцно потискував подружжю руку, виявляючи надзвичайну радість. Раз у раз він приказував:

— Чорт, яка ж кампанія! Та хіба ж після цього ми не виграємо?

Він справді надіявся підцупити портфель міністра чужоземних справ, що на нього давно накинув оком.

Це був один з тих політичних в’юнів, що не мають ні переконань, ні великих здібностей, ні сміливості, ні серйозного знання, — адвокат з якогось закутня, провінціальний фертик, що додержував хитрої рівноваги між крайніми партіями, — щось ніби республіканський єзуїт або ліберальний гриб непевної породи, яких сотні виростають на гної всенародного голосування.

Через свій сільський макіавеллізм він висунувся серед товаришів, серед різночинців та невдах, з яких виходять депутати. Він був досить вихований, досить коректний, досить незмушений, досить приємний, щоб висунутись. Мав успіх у світі, в різномасному, каламутному й малоподібному товаристві високих урядовців, що випадково випливали на поверхню.

Скрізь про нього казали: «Лярош буде міністром», а сам він у це вірив ще глибше від інших.

Він був один із головних акціонерів газети пана Вальтера, його близький товариш і спільник у багатьох фінансових справах.

Дю Руа підтримував його з довірою і невиразними надіями на майбутнє. А втім, він тільки провадив далі справу Форестьє, якому Лярош-Матьє пообіцяв хреста, коли настане день перемоги. Нагорода прикрасить груди нового чоловіка Мадлени, та й усе. Зрештою, нічого не змінилось.

Було це так очевидно, що товариші Дю Руа вигадали на нього дотеп і доводили його до сказу.

Охрестили його «Форестьє».

Тільки-но заходив він до редакції, хтось кричав:

— Слухай, Форестьє!

Він прикидався, що не чує, й шукав листи в скриньці.

А жартун кричав уже голосніше:

— Чуєш, Форестьє!

Дехто стримано сміявся.

Дю Руа йшов до кабінету редактора, але співробітник зупинив його:

— Ой вибач! Це я до тебе звертався. Як прикро, що я плутаю тебе раз у раз із бідолашним Шарлем. Мабуть, це тому, що твої і його статті страшенно подібні. Всі помиляються.

Дю Руа нічого не відповідав, але казився, і глухий гнів зароджувався у ньому на небіжчика.

Сам пан Вальтер заявив, коли хтось здивувався на подібність зворотів і духу статей нового політичного редактора та його попередника:

— Так, це Форестьє, але міцніший, запальніший, мужніший.

Іншим разом Дю Руа випадково розчинив шафу й побачив, що більбоке небіжчика пов’язані жалібним крепом, а його власна, та, що він вправлявся з нею під проводом Сен-Потена, — прикрашена рожевою стрічкою. Всі вони стояли на тій самій полиці за розміром, а на картці коло них, як у музеї, написано: «Давня колекція Форестьє та К°. Наступник — Форестьє Дю Руа. Патентовано. Вироби міцні, до вжитку придатні в усяких обставинах, навіть у подорожі».