Такої суми він ще ніколи не мав, і йому здавалось, що забагатів набезрік.

Потім Сен-Потен повів його побалакати до кількох редакцій противницьких газет, сподіваючись, що відомості, які їм зібрати доручили, там уже здобуто і він зуміє їх вивідати своїм хитрим красномовством.

Ввечері Дюруа, не маючи вже що робити, задумав одвідати Фолі-Бержер і, набравшись сміливості, підійшов до контроля.

— Я Жорж Дюруа, співробітник «Французького життя». Колись я приходив з паном Форестьє, і він обіцяв залишити мені перепустку. Не знаю, чи не забув він.

Подивились у список. Його імені там не було. Проте контролер, людина дуже привітна, сказав йому:

— Зверніться все-таки, пане, до директора, і він, певно, уволить ваше прохання.

Його пустили, і він майже зразу ж здибав Рашель, ту жінку, що з собою той раз повів.

Вона підійшла до нього:

— Добридень, котику. Як ся маєш?

— Дуже добре, а ти?

— І я не кепсько. Знаєш, з того дня ти мені двічі наснився.

Дюруа підлещено посміхнувся:

— Ха-ха, що ж це значить?

— Значить, що ти сподобався мені, щиглику, і ми знову почнемо діло, коли тобі до серця.

— Сьогодні, якщо хочеш.

— Гаразд.

— Добре, тільки… — він завагався, трохи зніяковівши від того, що мав казати, — тільки цей раз у мене порожньо: в клубі був і програвся вщент.

Вона глянула йому у вічі, почуваючи брехню інстинктом і досвідом повії, звиклої до крутійства та торгування чоловіків, і сказала:

— Брехун! Знаєш, не добре зі мною так поводитись.

Він ніяково посміхнувся.

— Коли хочеш десять франків, так це все, що в мене лишилось.

Вона відповіла з некорисливістю куртизанки, що задовольняє свою примху:

— Як знаєш, любий, я хочу тільки тебе.

І, глянувши зачарованими очима на молодикові вуса, вона взяла його руку й закохано на неї сперлась:

— Вип’ємо спочатку гренадину. Потім погуляємо трохи. Мені хотілося б піти з тобою до Опери, щоб показати тебе. А додому підемо раненько, правда ж?

Він спав у неї допізна. Уже розвиднилось, коли вийшов, і зараз же загадав купити «Французьке життя».

Тремтячою рукою розгорнув газету, але статті його не було, і він стояв на пішоході, тоскно переглядаючи шпальти, надіючись знайти нарешті те, що шукав.

Прийшов додому й заснув, не роздягаючись.

Кілька годин згодом він прийшов до редакції і з’явився до пана Вальтера.

— Я дуже здивувався, пане, коли не побачив сьогодні в газеті своєї другої статті про Алжир.

Директор підвів голову й сухо відповів:

— Я віддав її перечитати вашому другові Форестьє; він не ухвалив, треба переробити.

Дюруа обурено вийшов, не сказавши й слова, і влетів до кабінету свого приятеля.

— Чому ти не пустив сьогодні мою статтю?

Журналіст курив, одкинувшись на спинку крісла й поклавши на стіл ноги, каляючи закаблуками почату статтю. Він відповів спокійно, стомленим і далеким голосом, що доходив ніби з ями:

— Патрон її не ухвалив і доручив віддати тобі, щоб ти виправив. Он вона.

І показав пальцем на згорнуті аркуші під прес-пап’є.

Дюруа від збентеження не змігся нічого сказати й забрав їх у кишеню. Форестьє тим часом сказав:

— Сьогодні підеш спочатку до префектури…

І зазначив, куди треба сходити й які відомості здобути. Дюруа вийшов, не спромігшись на уїдливе слово, якого марно шукав.

Другого дня він знову приніс статтю. Йому знову було повернуто. Коли її не прийняли і втретє, він зрозумів, що зарвався і тільки Форестьє може йому допомогти.

Тож він не нагадував більше про «Спогади африканського стрільця», вирішив бути гнучким та хитрим, коли так треба, та ревно виконував свої репортерські обов’язки, сподіваючись кращих часів.

Він познайомився з театральними та політичними лаштунками, коридорами та передвітальнями державних діячів і депутатів, з важливими обличчями в міністерствах державних діячів і депутатів, з важливими обличчями в міністерствах та з похмурими фізіономіями заспаних швейцарів.

Мав постійні зносини з міністрами, швейцарами, генералами, поліцаями, князями, сутенерами, куртизанками, послами, єпископами, зводниками, шахраями, світськими людьми, шулерами, візниками, прислужниками в кав’ярнях та з багатьма іншими, став зацікавленим, але байдужим до всіх приятелем, не відрізняючи їх у пошані, міряючи їх на одну міру, цінуючи їх з одного погляду, бо бачився з ними всіма щодня й щогодини з тим самим наміром і розмовляв з ними всіма про ті самі службові справи. Він сам порівнював себе до людини, що перекуштувала всяких вин і не відрізняє вже шато-марго від аржантейля.