— Що ти кажеш?

Він почервонів до волосся.

— Кажу, що ні шага немає. Розумієш? Ні франка, ні півфранка, нема чим платити за чарку смородинівки в кафе, де ми підемо. Ти примушуєш мене казати ганебні речі. Не міг же я йти з тобою, а потім уже, коло столу, спокійно признатись, що не можу платити…

Вона все дивилась йому в вічі:

— Так… це правда?.. Правда?

Він вивернув в одну мить усі свої кишені в штанях, жилеті та піджаці й пробурмотів:

— Ну… задовольнилась… тепер?

Зненацька вона простягла руки в пристрасному пориві й кинулась йому на шию.

— О, мій бідненький… бідненький… коли б я знала була! Як же це сталося?

Посадовила його, сама сіла йому на коліна, оповила руками йому шию, цілуючи раз у раз, цілуючи його вуста, очі, й примусила розповісти, звідки таке нещастя взялося.

Він вигадав зворушливу історію. Йому треба було допомогти батькові, що в скруту трапив. Дав йому не тільки всі свої заощадження, але й напозичався чимало.

Він додав:

— Найменше з півроку голодуватиму, бо всі кошти вичерпав. Дарма, в житті буває усяко. Гроші, зрештою, не варті клопоту.

Вона шепнула йому на вухо:

— Я позичу тобі, хочеш?

Він гордо відповів:

— Ти дуже люба, ясочко, але не говорімо про це, прошу тебе. Ти ображаєш мене.

Вона замовкла; потім стиснула йому руку й прошепотіла:

— Ти й не знаєш, як я тебе люблю.

Це був один з найкращих вечорів їхнього кохання.

Збираючись іти, вона сказала усміхаючись:

— Ех, як приємно було б у твоєму становищі знайти десь у кишені забуту монету, що залізла в підбивку.

Він щиро відповів:

— А звичайно.

Додому вона хотіла йти пішки через те, що місяць чудовий, і весь час на нього захоплено дивилась.

Стояла холодна й ясна ніч на початку зими. Ясний мороз підганяв перехожих і коней. Закаблуки дзвонили по пішоходах.

Прощаючись, вона спитала:

— Хочеш, побачимось позавтра?

— Безперечно.

— У той самий час?

— У той самий.

— Прощай, любенький.

І ніжно поцілувались.

Додому він ішов швидко, міркуючи, що починати завтра, щоб зарадити справі. Відімкнувши двері до кімнати, понишпорив у жилетній кишені, шукаючи сірники, і спинився від дива, бо відчув під пучками монету.

Засвітивши світло, схопив ту монету, щоб роздивитись. Золотий!

Подумав, що збожеволів.

Крутив її в руці, міркуючи, з якого дива опинились там гроші. Не з неба ж вони в його кишеню впали.

Потім відразу догадався й спалахнув благородним гнівом. Коханка справді казала йому про гроші, які добре знайти в скруту за підбивкою. Це вона подала йому цю милостиню. Який сором!

Він побожився:

— Ну, прийде ж вона позавтра! Покажу я їй!

І ліг спати, хвилюючись від гніву та приниження.

Прокинувся пізно. Голодний. Хотів знову заснути, щоб устати тільки о другій. Потім подумав: «Це не допоможе мені, треба ж нарешті грошей роздобути». І пішов, сподіваючись, що на вулиці щось добере.

Не добрав він нічого, але коло кожного ресторану йому рот сповняла голодна слина.

О дванадцятій, знову-таки нічого не вигадавши, раптом зважився: «Чи ба, поснідаю на Клотільдині гроші, це ж не перешкодить мені завтра віддати їх».

Отож він поснідав у пивниці за два з половиною франки. У редакції він віддав ще три франки швейцарові:

— Маєте, Фукаре, ось гроші, що вчора позичали мені на візника.

Працював він до сьомої. Потім пішов обідати й знову взяв три франки з тих грошей. Дві шклянки пива ввечері піднесли його денні видатки до дев’яти франків тридцяти сантимів.

Але ж не міг він за добу поновити свого кредиту або знайти нові джерела і другого дня позичив ще шість франків п’ятдесят із тих двадцяти франків, що мусив віддати ввечері, — отже, прийшов на призначене побачення з чотирма франками двадцятьма сантимами в кишені.

Настрій у нього був, як у скаженого собаки, і він намірявся відразу викласти все навпростець. Він скаже коханці: «Знаєш, я знайшов двадцять франків, що ти поклала мені тоді в кишеню. Не віддаю їх тобі сьогодні, бо становище моє не змінилось, та й часу не було клопотатись грошовою справою. Але віддам першого ж разу, як ми побачимось».