Він жив уже багато років, їв, сміявся, любив, надіявся, як і всі. І от кінець усьому для нього, кінець назавжди. Життя! Кілька днів, і потім ніщо! Родяться, ростуть, бувають щасливі, сподіваються, потім помирають. Прощай, чоловіче чи жінко, на землю ти не вернешся ніколи! А кожен же має в собі гарячковий і нездійсненний порив до вічності, кожен є ніби всесвіт у всесвіті, і кожен хутко зникає цілком у гноєві під нове насіння. Рослини, звірі, люди, зірки, світи — все оживає, потім мре й перетворюється. І ніколи не вертається істота — будь то комаха, людина чи планета!

Невиразний, безмежний, давучий жах тяжів над душею Дюруа, жах перед неосяжним, невідкличним небуттям, що без кінця нищить скороминущі, нікчемні існування. Його чоло вже хилилось перед загрозою. Він думав про комах, що живуть кілька годин, про тварин, що живуть кілька днів, про людей, що живуть кілька років, та про землі, що існують кілька століть. Яка ж різниця між ними? На кілька світанків більше, та й усе.

Він одвів очі, щоб не дивитись на мерця.

Пані Форестьє похилила голову й теж, здавалось, міркувала про скорботне. Її біляве волосся було таке гарне на сумному обличчі, що в серці юнака пройшло якесь ніжне почування, мов дотик надії. Навіщо розпач, коли ще стільки перед ним років.

І він почав дивитись на неї. А вона ж не бачила його за думками. Він думав: «Ось що тільки гарного є в житті — любов! Держати в обіймах кохану жінку! Оце й межа людського щастя».

Як же пощастило колись цьому мерцеві здибати таку розумну й чудову подругу? Як вони познайомились? Як погодилась вона віддатись за нього, звичайного й бідного хлопця? І як зробила таки з нього людину?

Тоді почав думати про таємниці, в людському житті заховані. Згадав, що шушотіли про графа де Водрека, який, мовляв, посагом її обдарував і заміж віддав.

Що вона тепер робитиме? З ким побереться? З депутатом, як пані де Марель гадала, чи з якимось кар’єристом, здібнішим за Форестьє? Чи є в неї задуми, плани, певні наміри? Як же хотілось йому це знати! Та чому ж клопіт йому від того, що вона робитиме? Він подумав це й постеріг, що турбується від тієї несвідомої, потайної думки, яку сам від себе ховаєш і знаходиш тільки, переривши свою душу до дна.

Так чому б йому самому цієї перемоги не спробувати? Який міцний і грізний був би з нею! Як швидко, далеко й певно з нею пішов би!

А чому б йому й не пощастило! Він добре почував, що подобається їй, що вона має до нього не тільки прихильність, а й ту приязнь, що зароджується між двома подібними натурами й походить як від обопільного замилування, так і від якогось мовчазного змовництва. Вона знала його за розумного, рішучого, упертого й могла на нього звіритись.

Чи не вона ж покликала його у важку хвилину? І чому покликала? Чи не слід йому вбачати тут якогось вибору, признання, натяку? Якщо вона думала про нього саме тоді, як овдовіти мала, то, може, й думала, як про майбутнього свого компаньйона, спільника?

І йому нетерпляче схотілось довідатись, розпитати її, дізнатись про її наміри. Він мусив позавтра їхати, бо не міг далі вдвох із молодою жінкою жити в домі. Отже, треба поспішати, треба ще тут зручно й обережно вивідати її плани, не дати їй вернутись, погодитись, може бути, на заходи когось іншого та й поєднатись із ним без вороття.

А в кімнаті стояла тиша, чути тільки було, як маятник годинника дзвінко й поправно цокотів на коминкові.

— Ви, мабуть, дуже стомились?

Вона відповіла:

— Так, а ще більше змучилась.

Звук власних голосів здивував їх, — так чудно пролунали вони в лиховісній кімнаті. І зненацька глянули на обличчя мерця, немов чекали, що він заворушиться, заговорить, як і кілька годин тому.

Дюруа вів:

— О, це величезний удар для вас, цілковита зміна у вашому житті, справжній переворот у серці й усьому існуванні.

Вона глибоко й мовчки зітхнула. Він провадив:

— Як же сумно молодій жінці лишитись самотньою, як оце вам.

Потім замовк. Вона нічого не сказала. Він пробурмотів:

— У всякому разі, ви знаєте нашу угоду. Можете порядкувати мною, як хочете. Я вам належу.

Вона простягла йому руку й кинула на нього той сумовитий та ніжний погляд, що проймає нас до самого серця.

— Дякую, ви добрий, гарний. Якщо я зважусь і зможу щось для вас зробити, то теж скажу: «Покладайтесь на мене».

Він узяв її руку, затримав і потиснув, палаючи бажанням поцілувати. Нарешті зважився, поволі підніс її до уст і припав до тонкої, теплуватої, тремтячої, напахченої шкіри довгим поцілунком.