Він сидів нерухомо, схрестивши руки, втопивши погляд в небо, занадто схвильований, щоб далі міркувати. Почував тільки, як шумує в ньому та злість, і зростає той гнів, що жевріє в серцях усіх самців проти примхливого жіночого бажання. Вперше почував невиразну нудьгу чоловіка, який дознав сумніву! Він просто ревнував, ревнував за мерця, ревнував замість Форестьє! Ревнував чудно й болісно, і в ревнощах цих раптом прокинулась ненависть до Мадлени. Коли вона іншого зраджувала, то як же він сам може їй вірити?

Потім якийсь спокій потроху огорнув його душу, і, поборюючи в собі страждання, він подумав: «Всі жінки повії, треба використовувати їх і нічого їм від себе не давати».

Сердечна гіркота підступила йому до уст зневажливими й прикрими словами. Проте він стримав їх. Приказував сам собі: «Світ належить дужим. Треба бути дужим. Треба ні на що не зважати».

Екіпаж подався швидше. Минув фортифікації. Дю Руа бачив перед себе на небі червонясте світло, мов відблиски величезної кузні, й чув неясний безмежний, невпинний шум, поєднаний з безліччю різноманітних шелестів, глухий, близький, далекий шум, невиразне й незмірне тремтіння життя, подих Парижа, що зітхав цієї літньої ночі, як знесилений від утоми титан.

Жорж думав:

«По-дурному я гнівався б. Кожен живе для себе. Гору беруть сміливі. Егоїзм — це все. Краще бути егоїстом для слави та багатства, ніж для жінки та любові».

При в’їзді до міста з’явилась тріумфальна арка Зорі — вона стояла на двох дивовижних ногах, мов якийсь велетень незграбний, що ось-ось рушить перед себе широкою вулицею.

Жорж і Мадлена знову потрапили в тиск екіпажів, що везли до помешкання, до жаданого ліжка мовчазні, переплетені в обіймах пари.

Здавалось, усе людство пливло коло них, п’яне від радощів, насолоди та щастя.

Молода жінка, догадуючись почасти, що в її чоловікові діється, спитала своїм ніжним голосом:

— Про що ти думаєш, друже? Уже з півгодини, як ти й слова не мовив.

Він відповів посміхаючись:

— Я дивлюсь, як обіймаються ці йолопи, й міркував собі, що в житті є важливіші речі.

Вона прошепотіла:

— Так, але часом це буває приємно.

— Приємно… приємно… коли нічого кращого немає.

Жоржева думка, оголюючи життя від поетичного вбрання, доводила його до якогось злосливого гніву: «Дурило я буду, коли соромитимусь, відмовлятимусь від будь-чого, коли турбуватимусь, мучитимусь та душу собі сушитиму, як останнім часом роблю». Образ Форестьє промайнув йому в голові, але жодного обурення не викликав. Так, ніби вони помирились і знову ставали приятелями. Йому хотілось крикнути: «Добривечір, друзяко!»

Мадлена, яку ця мовчанка гнітила, спитала:

— Може, заїдемо до Тортоні морозива поїсти?

Він глянув на неї збоку, її тонкий білявий профіль виступив перед ним у ясному блискові газових ріжків над входом до кафешантану.

Він подумав: «Вона гарненька. Ех, тим краще. Гарному котові гарна й миша, друже мій. Та коли знову мене почнуть через тебе мучити, то й небу гаряче буде». Потім відповів:

— А звичайно, люба.

І щоб вона не подумала чого, поцілував її.

Молодій жінці здалось, що уста його були холодні як лід. Проте він посміхався своєю звичайною посмішкою, коли подав їй руку, щоб допомогти зійти біля кафе.

Другого дня, з’явившись у редакції, Дю Руа підійшов до Буаренара.

— Друже, — сказав він, — маю просити в тебе послуги. З якогось часу декому здається дотепним називати мене Форестьє. А мені це починає здаватись йолопством. Попередь, будь ласка, товаришів, що я дам ляпаса першому, хто знову так пожартує. Хай собі поміркують, чи вартий цей жарт дуелі. Звертаюсь до тебе, бо ти людина спокійна й можеш запобігти таким прикрим наслідкам, а ще й тому, що ти був мені за секунданта.

Буаренар за це доручення взявся.

Дю Руа пішов у справах і через годину вернувся. Ніхто вже не називав його Форестьє.

Прийшовши додому, він почув у вітальні жіночі голоси. Він спитав:

— Хто там? Лакей відповів:

— Пані Вальтер та пані де Марель.

Серце йому трохи кинулось, потім він подумав: «Ну, побачимо!» — і розчинив двері.

Клотільда сиділа біля коминка, освітлена промінням із вікна. Жоржеві здалося, що вона трохи зблідла, побачивши його. Спочатку він привітався з пані Вальтер та її дочками, що сиділи коло матері, як вартові, тоді обернувся до своєї колишньої коханки. Вона подала йому руку; він узяв її і потиснув так, мов хотів сказати: «Я вас і досі люблю». Вона на цей потиск відповіла. Він спитав:

— Як ся мали, відколи ми не бачились?

Вона незмушено відповіла:

— Добре, а ви, Любий друже? — І, звернувшись до Мадлени, додала: — Ти дозволяєш мені називати його Любим другом?

— Звичайно, серце, дозволяю тобі все, що хочеш…

У цих словах почувалась якась іронія.

Пані Вальтер говорила про свято, що Жак Ріваль має в своєму парубоцькому помешканні влаштувати, — велике фехтувальне змагання, де будуть світські жінки; вона казала:

— Це буде дуже цікаво. Та, на жаль, нам нема з ким туди піти, бо чоловік мій на той час буде у від’їзді.