— Який ще суд? — спалахнув Хейніш.

— Тут написано: «…суд народів Північного Кавказу, розглянувши справу пре злодіяння гітлерівських катів та їхніх посіпак, прирік до розстрілу: зрадника Даурова — бургомістра, зрадника Михальського — його заступника…» — Крістіна зупинилася вагаючись.

— У чім річ? — нервував Хейніш. — Читайте все!

— «… убивцю мирних жителів, старих, жінок і дітей Хейніша — штурмбанфюрера СС…»

— Що?! — сполошився Хейніш, якого раптом пойняло ще не звідане почуття приреченості, смертельної небезпеки, що чигала з кожного кутка. — Дуже зухвало! — проте силкувався всміхнутися. — Дайте-но мені, фрейлейн Бергер, цей вирок. Буде сувенір на веселу згадку. — Він акуратно згорнув папірець і поклав до кишені.

З певного часу Крістіна Бергер мала в офіцерській їдальні свій власний «штамтіш» — постійний стіл. За іронією долі він стояв під стіною, оздобленою плакатами «Обережно, ворог підслуховує!», «Не базікай з незнайомим: він може виявитися шпигуном» і просто «Пс-ст!» — вуста з прикладеним до них пальцем. Їдальня вирувала. Незнайомі офіцери напідпитку бадьоро й галасливо виставляли все нові пляшки шнапсу, хилили чарки «за перемогу німецької зброї», комизилися, з відвертою хтивістю залицяючись до офіціанток. Поводили себе так, ніби їм все дозволено, і це справді відповідало дійсності: їм було дозволено все — вони йшли на фронт. «Знову передислоковують частини, готуючи наступ, — відзначила подумки, уважно роздивляючись і запам'ятовуючи військові позначки на мундирах. — Тепер, після того, як взяли Малгобек, посунуть на Грозний та Орджонікідзе…» Чи буде нове, фанфарне «зондермельдунг» — важливе повідомлення по радіо про перемогу? Важко їй було, до лиха важко… Іноді мало не безтямно кортіло вихопити пістолет і уколошкати хоча б двох-трьох. Не мала й на це права — права з честю загинути у відкритому бою. Одного разу вона вихопила пістолет — загинула Варвара Іванівна. Не могла собі вибачити. Тепер — по всьому — шукала й знаходила інші, безпечніші варіанти знешкодження Мюллера. Даремна праця й так до краю напруженого і перевантаженого мозку.

Триматися, будь-що триматися, поки Марков не подасть вістину, дочекатися радіопередавача: конче потрібна рація! Без зв'язку її робота безплідна, марна, не має ніякого сенсу.

До того ж Крістіна помітила пильну увагу до себе з боку Хейніша, увагу зовсім іншого гатунку, аніж раніше, — приховано недовірливу, насторожено прискіпливу, холодну, ухильну. Останнім часом, куди б вона не пішла, їй траплявся завжди чемний, завжди завбачливий, завжди усміхнений Віллі Майєр, якому скрізь виявлялося «по дорозі» з нею. Він і зараз спритно порався ножем і виделкою за її столом під «протишпигунськими гаслами». Її занепокоїло учорашнє бажання надто уважного Віллі почистити її пістолет. Отже, підозру з неї не знято…

— Запевняю вас, фрейлейн, чистка зброї — аж ніяк не жіноче рукоділля, — приязно розтлумачив він Крістіні. — Мастило для зброї — то не парфуми для ніжних, дівочих рук…

З її пістолетом Віллі пішов до сусідньої кімнати, куди одразу ж квапливо прибігло пивне барило на ім'я Кеслер. Невже таки підозра?.. Але ж слідство у справі Мюллера завершено. Вона власноручно друкувала звіт Хейніша його зверхнику обер-фюрерові СС Корземану. Віллі повернувся хвилин через тридцять і з ґречним уклоном підніс їй сліпучо вилискуючий пістолет, немов дарував квіти. — Крістіно, невже ви досі жодного разу не стріляли з цієї чудової іграшки?

— Поки що не траплялося нагоди…

До їдальні ввалилася ще юрба новоприбулих.

— Я вже піду, Віллі, — звернулася Крістіна з-за столу. — Сьогодні тут аж надто галасливо…

— Разом, фрейлейн, тільки разом! Треба ж комусь боронити вас від бойових дій заповзятих фронтовиків.

Звісно, мав рацію. Безсоромні мацаки хмільних спідничників зависали на півдорозі в повітрі, коли очі натикалися на чорний есесівський мундир Майєра.

— Фрейлейн Крістіно! — загорлав хтось з гомінливого виру.

Вона обернулася. З келихом у руці її радо вітав знайомий зв'язківець зі штабу Клейста обер-лейтенант Шютце.

— Прошу до нас! — додав він галас.

«Може, підійти? — майнула думка. — Шютце знає багато…»

Однак уклякла на місці і сполотніла: сусіда Шютце — гауптман — дружньо обійняв обер-лейтенанта і щось зашепотів йому. Мабуть, переконливо, бо Шютце сів на місце. Не цей пересічний епізод, а вимріяне в дівочих мареннях обличчя гауптмана примусило скажено закалатати серце і позбавило сил ноги, зробило їх ватяними, Костя?.. Неможливо… Та хіба вона могла сплутати це знайоме до найменшої рисочки обличчя з чиїмсь іншим?.. Та чи міг її Костя одягти німецький мундир?.. Зрадив?.. Він же — Хартлінг, напівнімець, фольксдойче… Якщо зрадив, то добровільно: звання гауптмана — високе, вона сама досі ходить без відзнак… Вона сама?.. Вона сама — в есесівській формі… Костя подумає: зрадниця…

— Що з вами, фрейлейн? — обережно взяв її під руку Майєр. — Вам недобре?

— Так… Надто накурено… Задуха…

— Ходімо ж на повітря! Шютце обійдеться й без вас… І що за люди пішли?..

Крістіна відчула — Майєр оберігав її від зальотних залицяльників щиро.

Вулицю мела легка віхола, неприємно ліпила в обличчя мокрий холодний сніг. Мінлива погода. Коли заходили до їдальні, світило й гріло сонце. Та й зараз усе це швидко минеться — з гір на місто впала випадкова хмарина. А там, у горах, з хмарного краю, коромислом зависла рідкісна на цю пору яскрава веселка. Є прикмета: побачити снігову райдугу — на щастя. Костя в німецькому мундирі… Отаке воно — щастя?.. Добре, що вогкий сніг ховав її дівочі сльози.

— Усе це на лихо, — раптом сумно мовив Майєр. — На нове лихо…

— Ви про що? — сполошилася Крістіна. Їй здалося неймовірне — Майєр вміє читати думки. Чи, може, її серце краялося й плакало вголос?..

— Про них, — хитнув Віллі головою в бік колони вояків, що вивертали з-за рогу на їхню вулицю.

Солдати йшли мерзлякувато погорблені, зі злими, застиглими, синюватими від холоду, справді якимись покійницькими обличчями, місили чобітьми грязюку з тупою, байдужою приреченістю. Вираз війни змінився… Смерть неугавно і невтомно ковтала дивізії і корпуси…