— Вогонь! — волав гауптман, вимахуючи пістолетом.

Хтось грубо звалив його, притиснув до землі, прохрипів на вухо:

— Не дурійте, гауптмане, ще встигнете заробити свій хрест!

Стрілянина не вщухала, але Шеєр відчув, що стріляють самі німці і ніхто їм уже не відповідає. Поряд з ним лежав офіцер, який, напевне, й збив його з ніг. Шеєр скоса поглянув на нього, той напружено вдивлявся в темряву.

— Здається, все скінчилося, — нарешті визначив. — Підйом, гауптмане!

— Чорти б взяли охорону, — спересердя вилаявся Шеєр, обтрушуючись. — Нас ледве не перестріляли, мов куріпок. Гансе, де тебе дідько носить?!

До них, затинаючись, біг обвішаний сумками, з автоматом в одній руці і забрудненою валізою в іншій захеканий Ганс Лютке.

— П-п-пан-не г-гауптман, — злякано пробелькотів він, — д-д-дозвольте д-доп-повісти: н-нашу м-машину сп-п-палено…

— Чудово! — гнівно просичав Шеєр.

— Що це він у вас, з переляку? — іронічно запитав офіцер.

Шеєр поглянув на його погони.

— Невезіння, обер-лейтенанте. Під Нальчиком ми потрапили під бомбардування росіян, у Ганса контузія. А тепер — кулі партизан… Я не здивуюся, якщо мій Ганс взагалі втратить мову…

Обер-лейтенант зареготав:

— Спорядіть його до фатерлянду — там дівчатка його швидко розбалакають!

— Обер-лейтенанте, з вас вийшов би популярний терапевт. Але Ганс воліє вмерти за фюрера.

— Так, контузія у нього відчутна, — двозначно всміхнувся офіцер, що, видко, аж ніяк не поспішав накладати головою ні за фатерлянд, ані за фюрера.

— Гансе, хоч збереглася апаратура?

— Т-т-так, п-п…

— От що, Гансе, я скоро з тобою здурію. Кажи мені лише «так» і «ні». І цього мені задосить! Мало того, що загубив машину…

— Зате ви зберегли життя, пане гауптман, — мовив обер-лейтенант, що нашорошив вуха, коли зачув про апаратуру, і тепер промацував оком добротні шкіряні чохли, що мали цілком промовистий вигляд. — Ви, певно, журналіст?

— Не зовсім, — відповів гауптман. — Але охоче задовольню вашу допитливість: Адольф Шеєр, історик.

— О! Дещо вже чув про вас у нашому штабі… Ви маєте написати книгу про німецьку звитягу на Кавказі?

— Так, завдання рейхсміністра пропаганди доктора Йозефа Геббельса…

— Дозвольте й мені відрекомендуватися: Шютце, зв'язковій офіцер генерал-полковника фон Клейста.

— Висока посада!

— Ну що ви? Лише гучно звучить. Таких офіцерів, як ото я, хоч греблю гати…

— А що, коли я принагідно напишу про ваг невеличкий нарис до армійської газети? Я на власні очі бачив, як хоробро і опановано ви діяли у сутичці з партизанами…

— Ви теж… А втім, такі емоційні струси, мабуть, нададуть вашій книзі життєвого й динамічного колориту.

— Безумовно!

— Однак я радив би вам, пане Шеєр, ризикувати з розумом, інакше нікому буде писати нарис про мене. А це прикро, бо я людина вельми марнославна… До речі, мій штабний «мерседес» вцілів, і в ньому є два вільних місця.

— Щиро дякую, якщо це запрошення.

— А що б іще інше? Їдьмо!..

— Вам, власне, куди? — запитав Шютце уже в машині.

— До найближчого містечка, — відповів Шеєр. — Великого клопоту не завдамо. Це ж треба — втратити машину так близько від мети. Воістину — гіркий посміх долі…

— А там до кого? — цікавився обер-лейтенант.

— Служба безпеки.

— То ви до штурмбанфюрера Хейніша? — чомусь зрадів Шютце. — Знаю його, кілька разів привозив штабні пакети… Здам вас йому, пане Шеєр, з рук на руки, як малу дитину!

— Боже мій, обер-лейтенанте, а ви справді вмієте піклуватися — і міцними штурханами, і приязними послугами… Але самі згодом переконаєтеся: я дуже вдячна людина.

— Ех, пане Шеєр, не дратуйте мене спокусливими натяками…

— А що таке? Нирки, печінка?

— Як у воляки! — з апломбом запевнив Шютце. — Та ви чули останні повідомлення?

— Ні. Щось цікаве?

— Уже й з Берліна передають, що долю Кавказу вирішено. Вчора наші війська взяли Малгобек і з ходу вийшли на останній закріплений рубіж перед Владикавказом — так звані Ельхотові ворота. Останнє зусилля, і нам відкриється вільний шлях на Тифліс і Баку.