— Ні, так, любий мій, не піде… Ми для кого пишемо? Для солдатів, які важать життям, чи для туристів, що приїхали байдикувати, милуючись природою? До того ж не сьогодні-завтра ми ввійдемо у Владикавказ, а ти лопочеш про якийсь опір росіян… Який опір? В Ачікулак уже прибув корпус «Ф»! Чув про нього?.. І непогано було б підібрати слушну цитату…

— Але росіяни, — знітився товстунчик, — справді просто-таки дивують. Їхня впертість, фанатизм у бою… Їх не лякає смерть! Це правда…

— Якщо мені буде дозволено, — подав голос Шеєр, — я нагадаю слова Йозефа Геббельса: «Більшовицький солдат демонструє іноді дійсно дивовижну байдужість до смерті, яку було б надто завеликою честю вважати хоробрістю».

— Оце влучно! — зрадів майор і звів очі на новоприбулого. — Ви до мене, пане гауптман?

— До вас, пане майор. Я прибув з рейхсміністерства пропаганди, — Шеєр простягнув свій «убивчий» для газетярів документ.

— О! — споважнів майор і похапливо докинув товстенькому любителю гарних краєвидів: — Ідіть і зробіть, як наказано! — А коли той, лякливо задкуючи, вийшов, заяснів до Шеєра найприязнішою усмішкою: — Пане Шеєр, ми давно вас чекаємо і з радістю надрукуємо все, що ви нам запропонуєте. Прошу, роздягайтеся і сідайте якнайзручніше.

— Дякую, майоре. Я дійсно хочу запропонувати вам нарис про вояків генерала Траугота Герра. Щойно видряпався з пекла, що зветься Ельхотовими воротами… Маю фотознімки! У тому числі обох генералів — Герра і Хольмана, що полягли в долині звитяги як прадавні герої.

— Чудово! У вас уже написано?

— Так, — він простягнув аркушики.

— Негайно дамо в набір. Розповідайте, як дісталися.

— Кепсько. Шляхи жахливі. Погода дика. Холод собачий…

Майор хутенько натиснув ґудзик електродзвінка, і до кабінету негайно ввійшов лейтенант.

— Вибачте, гауптмане… Голубе! Оце — до набору. І ось що: де наш грубник? Отой чортовий Маклай! Здається, у мене сьогодні не опалювали… Потурбуйтеся негайно!

— Слухаюсь! — клацнув закаблуками лейтенант.

— Зараз потеплішає, пане Шеєр. А поки що, коли не заперечуєте, погріємося коньячком. Згідно з місцевим звичаєм гостинності… То як?

— Із задоволенням!

— Як бачите, у мене, мов на замовлення, — піднос, пляшка, чарки і лимони з цукром. Прозіт! За ваші творчі успіхи.

— Дякую! — Шеєр маленькими ковтками випорожнив чарку. — Мої успіхи… Вони починають мене непокоїти, пане майор.

— Чому так?

— Події підстьобують, не дають часу для ґрунтовних роздумів і ретельних наукових студій. Візьмемо корпус «Ф» генерала Гельмута Фельмі. Адже це — Індія! І поява його тут віщує швидке наближення історичних подій.

— Істинно так!

— Отже, корпус «Ф»…

— Ще не час, дислокується в тилу. Проте прямо з маршу змушений був вступити в бій.

— У тилу? — здивувався Шеєр.

— Взагалі історія не дуже весела, — мовив франтуватий майор. — Річ у тім, що більшовики примудрилися перекинути в наші тили цілий козачий корпус — вони пройшли абсолютно бездорожнім і безводним степом. Рухалися виключно вночі. І от несподіваним ударом захопили Абдул-Газу, Махмут-Мектеб, Берізкін і ринули на Ачікулак. Сподівалися на легкий успіх, бо гарнізон міста складався лише з батальйону піхоти, щось чотирьох сот вояків, і трьох десятків танків. Та їх зустрів вишколений спецкорпус генерала Фельмі! А це не містечковий гарнізон, розманіжений на яйках та курях. Ясне діло, козачків пошматували страхітливо…

— А хіба козаки не на нашому боці? Я чував, що вони в усьому підтримують запровадження нового порядку?

— Хто — козаки? — обурився майор. — Усе це химерні вигадки Розенберга, сидить у Берліні і всім задурює голови своїми кабінетними теорійками… Тих козаків ми тепер використаємо як тяглове бидло, як живий сільгоспреманент. Вже організовано майстерні, де виготовляються полегшені лемешики для людських запряжок. Навесні оратимемо землю на збатожених козачих спинах. Як завжди, фюрер був абсолютно правий, коли казав, що повойовані народи мають значення лише з економічної точки зору. Це раби, яких приборкає тільки найсуворіший режим.

Цієї миті увійшов супроводжуваний лейтенантом невеличкий дідок зі скуйовдженою борідкою. На ньому незграбно сидів брезентовий плащ, з-під якого виглядали гумові чоботи. У руках м'яв шапку-ватянку.

— Чому не запалив грубку? — порівняно непоганою російською мовою запитав майор.

— Якийсь незнайомий полковник, пане-гер, примусив мене мити його машину, — похмуро пояснив грубник.

— Як це — примусив? Ти ж на службі!

— А просто — дав ляпаса і пообіцяв пристрелити, мов собаку.