Я зітхнув і відчинив холодильника.

— Ну, з тебе й агент… — буркнув я, кидаючи псові здоровий шмат печінки. — Таємний агент нічого не повинен боятися! Він повинен бути такий… у-у! — Я жбурнув ще один шмат і скорчив звірячу гримасу. — Таємний агент повинен убивати, не замислюючись, не лякатися крови, проникати у всі шпарини…

— А як мені ж зброю не дають! — скрушно зітхнула Мацюцька, намащуючи канапки.

— А навіщо тобі зброя?

— Ну, вбивати ж… — Вона благально подивилася на мене. — Оскаре, може, ти хоч показав би, які вони, ті пістолети? А то мене так неповажно всі трактують — он я гранату в бою здобула, так її ж відібрали!

— Пістолети… — повторив я. — А чого, це можна! Ти намащуй канапки, намащуй… — Я кинув собайлові останній шмат і, вийшовши у коридор, дістав пістолета з наплічної кобури, яка висіла на гачку. — Це — парабелум! — сказав я, поклавши його на стіл. — Калібр — дев'ять міліметрів. Вага — трохи менше кілограма. В обоймі — вісім патронів.

— Ой яки-и-ий гарний! — простягла руку Мацюцька.

— Не чіпати! — гаркнув я. — Це бойова зброя, гратися нею не дозволяється. Ось… — я натиснув кнопку й витяг обойму. — Вставляється обойма — ось так! — Я загнав її в колодку.

— А тепер можна стріляти?

— Нічого подібного. Треба зняти запобіжник… ось так, великим пальцем… І загнати набій у патронник! — Я одвів затвор, і він, клацнувши, вернувся на місце. — Все, патрон у стволі! Для того, щоб вистрілити, — я націлив пістолет у відчинену кватирку, — потрібно натиснути спуск! Не курок, як пишуть усякі невігласи в детективних романах, — а спуск!

Я придавив спуск, і в кухні оглушливо вдарив постріл. Більбонський подивився на мене, як на дурника, й невдово-лено гавкнув. Мацюцька втягла носиком їдкий пороховий чад, і її лице аж спаленіло.

— Ой, клас! — тихо промовила вона.

Я розрядив парабелум і подав Мацюцьці.

— Повтори мої дії!

— Ну, — сказала вона, взявши здоровецького пістолета своєю кволою лапкою, — спочатку обойму… так?

— Спочатку, — повчально сказав я, — треба затямити, що без потреби зброю ніколи не можна спрямовувати на людей! Навіть якщо ти впевнена, що пістолет без патронів. Це — найперше правило, котре повинен знати всякий боєць. Навіть такий, як ти…

Мацюцька підозріло зиркнула на мене. Тоді вставила обойму, перевела запобіжник, рвонула на себе затвор і прицілилася в кватирку. Більбонський відскочив у куток і занепокоєно гавкнув.

— Стрельнути? — поспитала Мацюцька, заскаливши око. Я вихопив у неї пістолета.

— Молодець! Ти справжня бойова подруга — науку хапаєш прямо на льоту! Але стріляти будемо іншим разом… А зараз вечеряти — і в люльку! Завтра напружений день, розумієш?

За годину, коли я вже уклався в ліжко й дивився телевізора, у двері моєї спальні хтось постукав.

— Ну, кого там дідько носить? — гаркнув я, хапаючи пульт і стишуючи ревисько футбольного матчу.

— Ой… можна? — обізвався з того боку янгольський голосочок.

— Заходь уже… якщо прийшла! — Я підвівся на лікоть. — Ну?

Мацюцька присіла на край ліжка. Вона була в квітчастій нічній сорочці, яка сягала їй аж до п'ят.

— Я оце хтіла спитати… в якому напрямку ми будемо провадити розслідування?

— Яке… розслідування?! — вибалушивсь я на неї.

— Ну, яке ж… ну, оце… по феміністках! Куди мені завтра податися?

Я крутнув головою.

— Ти більше не береш участи в розслідуванні! Поки все не ущухне, ти мешкатимеш у цьому будинку, ясно? Можеш вважати, що тебе взяли під хатній арешт!

Мацюцька широко розплющила очі.

— Мене? — вражено перепитала вона. — Під хатній?!

— Ну, не зовсім під хатній… Ти маєш право гуляти надворі, — але не виходити за межі садиби, втямила?

Вона пирхнула мов кішка.

— Так я тебе й послухала! Ну, ти й хитрий…

— Більбонський, — суворо сказав я, — дістав наказ не випускати тебе за ворота! Врешті, вони будуть замкнені, так що заспокойся…

— Але ж…

— Усе це, — не слухаючи її, провадив я, — робиться для твого ж добра! А тепер прошу покинути мою спальню.

— Ну, зачекай… — заскімлила Мацюцька. Я зробив звіряче лице.

— Агенте Мацюцько!

— Я! — схопилася вона з ліжка.

— Відставити нарікання на життя! В свою кімнату — кроком руш!

Вона понуро мовчала, дивлячись на мене з-під лоба.

— Не чую! — гаркнув я командним голосом.

— Слухаюсь… — нарешті буркнула вона й, похнюпившись, почвалала до дверей.

На ранок мені приснився сон. Це було таке, наче я сиджу в ямі. Вона подібна до криниці, але без води. Кружало блакитного неба вгорі заштриховано ґратами з грубим пруттям. У ямі душно й смердить нечистотами. Основна домінанта сну — відчай. Це той відчай, котрий давить за серце й відбирає глузд. Він такий глибокий, що не знаєш, куди від нього подітися. Зненацька в яму хтось заглядає. Це добре видно, бо в ній робиться геть поночі. Їх двоє: бородань у шапочці-нуристанці, довгій сорочці навипуск і шароварах — та білявий молодик у яскраво-зеленому натівському комбезі. Вони стиха перемовляються англійщиною. Бородань вимахує руками, й рухи його різкі й безжальні. Він вперто на чомусь наполягає, але молодик не погоджується. Час від часу бородань тупає ногою, й у яму летять грудочки дрібної землі. Врешті, молодик підвищує голос, але бородань заперечно хитає головою. Він піднімає руку й черкає себе по горлянці. Молодик стискає щелепи й щось каже йому, — поволі, однак з погрозою. Бородань вивалює очі, його верхня губа тремтить, мов у собаки, з-під неї видно зуби. Ось він зриває з плеча зброю. Це штурмова гвинтівка «галіл». Він переводить запобіжник і клацає затвором. Тепер він дивиться вниз, на мене. Очі його цілком божевільні. В них немає ані краплі глузду. Видно, як він прикладає гвинтівку до плеча. Ремінь гвинтівки намотаний на зап'ястя. Яма вузька й кругла, тут нема де сховатися. Я піднімаю голову. Мені нелегко це зробити, але я піднімаю голову й дивлюся бороданю в вічі. Ствол гвинтівки опускається, ось я вже й на лінії вогню…