— Так, сину мій, я справді вийшла з незаможної родини, як і моя свекруха — мати мого шляхетного чоловіка… Як, у свою чергу, і її свекруха, і свекруха її свекрухи також. Але і у мене, і у всіх моїх попередниць була на те поважна причина. Одна-єдина поважна причина…

— Так, мамо, — погодився Костандіс.

— А у вас?..

— Ваш син не забув прадавню традицію нашого королівського дому.

Принц не зміг стримуватися далі, і його обличчя осяяла радісна посмішка.

— Ти хочеш сказати, що камінчик… — король так і прикипів очима до сина.

— Дивіться самі, батьку.

Костандіс повільно потягнув тоненький золотий ланцюжок на шиї, витягнув з-під коміру камзолу обручку, що висіла на ньому, і продемонстрував усім присутнім. Обручка ненавмисно потрапила під сонячний промінчик, і прозорий, немов сльоза янгола, діамант спалахнув настільки яскраво, що дехто з придворних мимоволі затулив обличчя. Принц же озирнувся до Хелен і щиро посміхнувся: мовляв, я ж казав, що все скінчиться добре!..

То була легенда. Всього лише давня легенда. І якби не певні обставини, Костандіс нізащо не повірив би їй…

Та вірити мимоволі доводилося!

Колись давно-давно… так давно, що вже й не пригадати тих часів…

Коротше, коли серед людей магія вважалася справою звичайною, хоча й доступною далеко не кожному смертному, нібито жила у королівстві знаменита чаклунка, яка понад усе у житті полюбляла діаманти. Коли її послуг потребували знатні персони, чаклунка вимагала розплачуватися з нею виключно цими коштовними камінчиками. Нехай дрібненькими, нехай не зовсім чистої води — аби то були діаманти.

Якось звернувся до чаклунки і молодий король: просив наворожити щасливої долі та взаємності у коханні… ну, чого зазвичай по молодості прагнуть! Жінка зробила усе, як треба, король же віддячив у вельми оригінальний спосіб: подарував їй золоту обручку, куди було вправлено… дрібонький шматочок вугілля, що його жартівник назвав «чорним діамантом»…

За деякий час кревно ображена чаклунка повернула обручку з наступними словами:

— Ти, королю, таки будеш щасливий у коханні — що зроблено, те зроблено, нехай так і буде. Проте лише коли візьмеш шлюб саме з коханою жінкою, а не з іншою, обраною за далекоглядним розрахунком, цей шматочок вугілля справді перетвориться на діамант. От тоді й повернеш мені дарунок — зі справжнім каменем!.. Якщо ж ні — стережися: королівство твоє впаде під навалою котрогось із могутніх сусідів. Таке закляття насилаю на тебе і на весь рід твій! Бо віднині і твій старший син, і найстарший з онуків, і кожен твій нащадок, який претендуватиме на королівський трон, змушений буде пройти аналогічне випробування. І кожен віддаватиме мені нову обручку з новим діамантом, на яке перетвориться звичайнісінька вуглинка. Доки так триватиме — твій рід щасливо царюватиме на цій землі. Якщо ж ні — настане всьому край…

Розлючений володар наказав схопити чаклунку і наступного дня привселюдно спалити на повільному вогнищі. Проте на ранок у в’язниці вартові знайшли замість жінки… її портрет! Картину і палили, і топили, й мечами рубали — нічого не допомагало: на ранок неушкоджений портрет дивним чином з’являвся у королівських покоях.

З каменем обручки теж коїлися дивні речі: варто було королеві лише подумати про вигідний в усіх відношеннях шлюб, як вугілля перетворювалося на тьмяний рубін, в якому немовби зосередилися щедрі дарунки війни — вогонь і кров… моря крові й озера вогню… Коли ж відмовлявся від чергового шлюбу, камінчик знов обертався на вугілля. Проте одного разу неборака щиро закохався… у звичайнісіньку швачку. І от дивина: крихітка вугілля одразу ж засяяла чистісіньким діамантом?! Побоюючися закляття, король таки побрався з простолюдинкою, а обручку з діамантом поклав під портретом чаклунки. І портрет… щасливо засміявся!

Потім все відбувалося так, як і наврочила чаклунка: доля королівства складалася непросто, проте під натиском ворогів воно встояло. Коли підріс старший син короля, батько наказав виготовити для принца нову обручку з вугіллям, вправленим у золото. Все повторилося: варто було юнакові лише подумати про вигідну для королівства партію, як чорна крихітка оберталася на тьмяний рубін. Король помер, принц сам став королем… проте чорний камінчик в обручці діамантом так і не став. Сердега вже втратив будь-яку надію, коли одного погожого дня, прогулюючися околицями замку, зустрів пралю, яка розвішувала на кущах щойно випрану білизну. Серце раптом шалено закалатало у грудях короля, він подивився на обручку — там сяяв чистісінький діамант! Відбулося пишне весілля, другий дарунок опинився під портретом чаклунки — і знову портрет задоволено сміявся…

І повторювалося це з покоління у покоління королівського роду.

Коли Костандісу виповнилося тринадцять, батько відвів його до королівської скарбниці, відчинив потаємну кімнатку і продемонстрував старовинний портрет чаклунки, що висів на стіні. Під портретом стояв невеличкий столик з чорного дерева, на ньому — зачинена скринька.

А поруч з нею — невеличкий футлярчик червоного оксамита.

— Чому портрет не всміхається? — здивувався Костандіс. — Чому у намальованої жінки такі серйозні очі?

— Бо вона ще не отримала коштовного подарунку від тебе, — відповів король. Далі видобув із футлярчика золоту обручку з вправленим шматочком вугілля й мовив: — Коли перетвориш це на діамант, сам побачиш, як зрадіє намальована чаклунка.

— А інші обручки? Можна мені на них подивитися?

— Ні, не можна.

— Чому?

— Бо те, що потрапило до скрині, належить вже не нам, — король кивнув на портрет. — Ти ж не хочеш образити її й тим самим накликати нещастя на наше королівство?..