— Так, усі без виключення, — підтвердив пристаркуватий король. — Але що може краще засвідчити силу людського кохання, як не здатність іти навіть проти родового закляття?! У той чи інший спосіб долаючи його…

— Але ж виходить, що я ризикував долею свого королівства, — зітхнув принц.

— Тож коли настане твій час зійти на трон разом з майбутньою королевою Хелен, ти зробиш усе від тебе залежне, щоб більше не ризикувати своєю землею, — обірвав різко король. — Ти відмовився від військової підтримки, від багатства і торгових зв’язків, віддавши перевагу силі свого кохання. Відмовився від трьох іноземних принцес — проте, як і всі наші предки, обручився з дочкою власного народу. Пам’ятай же про цей вибір, сину мій! Добре пам’ятай і ніколи не зраджуй йому. Бо із щирим коханням у серці та підтримкою простих людей ти вбережеш королівство, щоб колись передати його нащадкам.

— А-а-а…

Костандіс кивнув на ювеліра, і той благально мовив:

— Прошу помилувати мене! Я віддам справжній рубін, я все виправлю, я…

— Звісно, тебе помилують, — король посміхнувся уперше за сьогоднішній день, — але тільки за двох умов.

— За яких?

— По-перше, якщо триматимеш язика за зубами. А по-друге — якщо ти, майбутній королівський ювелір, свого часу виготовиш золоту обручку з вуглинкою для мого онука, старшого сина Костандіса, і, поклавши до цього зачарованого футлярчика, віддаси Костандісу. Мій ювелір розповість тобі дещо з цього приводу.

Принц і юнак так і застигли із роззявленими ротами. Пристаркуватий король же посміхнувся вдруге за цей день і підтвердив:

— Саме таким чином стають королівськими ювелірами у нашій землі. Вона про це знає також.

Усі подивилися на портрет, що висів на стіні.

Намальована жінка самовдоволено всміхалася…