— Микола часто приїздив у Київ?

— Частенько.

— А як ставилась до нього Світлана?

— Трудне питання.

— І все-таки?

— Коли вони сварилися, то Світлана казала, що він тютя, а Микола — що вона зрадниця. Та це тільки у сварці.

— А чого вони сварилися?

— З будь-яких причин.

— Що ж тоді, на вашу думку, зв'язувало їх?

— У минулому, очевидно, інтим, а останнім часом — статуетки. Так мені здається.

— Ви знаєте французького кінорежисера Руже?

— Клода? Аякже, знаю. Непоганий документаліст, цікавиться переважно темами народного мистецтва — вокалу, хореографії. Товариський, простий. І жінка у нього симпатична — Сюзанна. Вони з Світланою навіть подружилися. Сюзанна ні по-російському, ні по-українському нічого не тямить, а Світлана знала французьку мову. Вони разом бігали по магазинах, музеях — Світлана була не дуже зайнята на студії. Зближувало їх і те, що Сюзанна — художниця. Правда, я не бачив жодної її роботи, але на живопису вона розумілася. Захоплювалась малюнками Світлани, казала, що на Заході вони мали б великий успіх. Обіцяла познайомити її зі своїм другом, теж французом, добре обізнаним у цих питаннях, — він мав приїхати в Київ.

— І вони познайомились?

— Познайомились. Але я не бачив його. А Світлана казала, що познайомилась із французьким мистецтвознавцем, який цікавиться староукраїнськими іконами, питав, де можна придбати їх.

— Як звати цього любителя ікон, Світлана казала?

— Гарсон чи щось таке.

— Може, Гастон?

— Так, так, Гастон! — потвердив Павляк. — А що, може, й ви знаєте його?

— Та ні, я з ним не знайомий, — усміхнувся Білякевич.

Зніяковівши від свого запитання, Павляк трохи помовчав, а тоді додав, ніби виправдуючись:

— Я знаю, що просто так ви про нього не питали б. Згадалася мені одна історія, до якої він міг мати відношення.

Підполковник глянув на нього:

— Що за історія?

— У Мелещуків була папка з малюнками покійного Андрія Семеновича, берегли як пам'ять. Він був художник і нібито не без таланту. Так от, минулої весни ці малюнки десь пропали. Надя чомусь одразу запідозрила сестру, подзвонила нам. Я підняв трубку, Світлани якраз не було вдома, і Надя, хвилюючись, розповіла мені все. Веліла передати Світлані, що коли вона не поверне малюнків, то матиме великі неприємності. Я сказав Світлані, а вона відмахнулася — не лізь, мовляв, не в своє діло…

— Ви подумали, що Світлана передала малюнки французові?

— Признатися — подумав. Передала чи продала. Бо сама Світлана казала, що Гастон за все розплачується зовнішньоторговими чеками, а вона просто марила тими чеками. Але Світлана запевняла, що не продавала малюнків.

— Так вони й не знайшлися?

— Не маю уявлення.

— Світлана з Надею помирилися?

— Помирились і знову посварилися. Надто різні вони були і вдачею, і своїм світоглядом, чи що…

— Світоглядом? Що ви маєте на увазі?

— Підхід до життя. При всій різноманітності життєвих позицій, люди поділяються, по суті, на дві категорії: одні вважають, що вони зобов'язані перед суспільством, а другі — що суспільство зобов'язане перед ними.

— Світлана, ви думаєте, належала до другої категорії?

Павляк мовчки розвів руками. Що ж, його можна зрозуміти: про мертвих або говорити добре, або не говорити нічого.

Вони вже були біля прохідної, коли Білякевич, одірвавшись від своїх думок, зненацька запитав:

— А ви не знаєте, Світлана вживала наркотики?

— Наркотики?! — здивовано перепитав Павляк. — Ні, такого я за нею не помічав. Чарку випити могла, а щодо наркотиків… Не знаю.

— А Микола Кравець?

— Кравець? Чорт його знає! Він останнім часом майже завжди був наче п'яний, а від горілки чи від чогось іншого — не скажу.

Робочий день уже закінчився, проте полковник Тупчій ждав Білякевича. Вислухав його, сказав з полегкістю:

— Ну й добре, що обійшлись без Любарського! Павляк знав Світлану не гірше, ніж він. А втім, усього про людину взнати не можна. Тим більше про таку людину, яка ще сама себе не пізнала.

З кабінету Тупчія Білякевич подзвонив у Сосновське, розшукав Ляшенка.

— Валентине Георгійовичу, з'ясуйте, будь ласка, до мого приїзду, яким видом спорту захоплювався Назаров і чи виготовляє скульптор Микола Кравець статуетки під античність. Буду завтра.

Дощ ішов уже другу добу, то монотонно сіючись по тротуарах, тарабанячи по автомобілях, трамваях, по розкритих парасольках, а то переходячи в справжню зливу. Десь від Новорусанівки по небу пливли без кінця-краю низькі хмари. Дув рвучкий холодний вітер. Але в кабінеті старшого слідчого Онопрієнка було тепло: подвійні рами вікон щільно закрито, в кутку горів електрокамін.