Він не докінчив. Хтось відштовхнув Білякевича, якась жінка швидко промчала повз нього, підбігла до Назарова, вчепилася за комір його плаща, повисла на ньому, і всі раптом здригнулися від пронизливого крику.

Ні Білякевич, ні Онопрієнко, ні Женя Глушицький у першу мить не зрозуміли, що сталося… Стояли ошелешені. Тільки Ляшенко, крикнувши: «Галя, божевільна!» — кинувся на допомогу Назарову. Але не встиг: простим рухом спортсмена-борця Назаров відтис підборіддя Юрко і різко штовхнув її корпусом. То був рефлекторний рух, реакція м'язів випередила свідомість, і… Галина полетіла в озеро. Назаров зразу схаменувся, рвонув із себе плащ. Та Ляшенко встиг раніше: як був — у плащі й капелюсі — стрибнув у воду.

Білякевич нарешті зрозумів, що сталося, почервонів, процідив гнівно, відійшовши вбік, так щоб чули тільки Онопрієнко та Глушицький:

— Дівчисько! Вижену к чортовій матері!

— Вона хотіла як краще, — Женя заступився за Галину.

Підполковник сердито зиркнув на нього.

— Ум-гу!.. — співчутливо протяг Онопрієнко. — Буває.

— Авжеж, буває, але не повинно бути! — кинув Білякевич. — Це недозволений, низькопробний спосіб.

— Що недозволений — не заперечую, — блиснув окулярами Онопрієнко. — А щодо низькопробного — не згоден. Певен: вашою співробітницею керували зовсім не низькі мотиви.

— Захопилася, — знову озвався Женя. — Ввійшла, так би мовити, в образ.

— Нічого, я допоможу їй вийти з цього образу! — пригрозив підполковник.

Він не збирався зараз же вживати заходів у зв'язку з обурливим вчинком молодшого лейтенанта Юрко і, як тільки її та Ляшенка витягнули з води, велів негайно ж везти обох додому — чого доброго ще запалення легенів схоплять. Проте Галина наполягала на негайному поясненні. Намагалася доповісти по всій формі, та Білякевич обірвав її:

— Своїм вчинком ви дискредитували себе як працівник міліції.

Галина зблідла і вперто стисла губи.

— Я зовсім не шкодую, що так зробила! — мовила вона.

— Он як?! — зловісно примружився Білякевич.

— Саме так! — дивлячись йому прямо в очі, мовила Галина. — Інакше хто б повірив, що то була рефлекторна, не контрольована свідомістю реакція на несподіваний напад? — Юрко перевела подих, відкинула з лоба мокрі пасма волосся і вже спокійніше додала: — Навряд чи він душив її. Так легко відкинув мене, ви ж бачили. Якби вони не стояли над урвищем, Мелещук не впала б у воду, не втопилася б.

Білякевич мовчав. Якось раптом відчув, що був надмірно суворим до неї. Не безвідповідальність, легковажність, а прагнення за всяку ціну дійти істини, не допустити несправедливості, керувала молодшим лейтенантом Юрко. Галина не думала про себе, про те, що цей здоровий, сильний чоловік, якого звинувачували в убивстві, який легко збивав з ніг супротивників куди дужчих, аніж вона, — що він, од несподіванки злякавшись, міг покалічити її — худеньку, слабку дівчину, не кажучи вже про малоприємне купання в холодній воді. Юрко розуміла, що переходить межі дозволеного, але наважилась на це, бо іншого виходу не бачила.

І він озвався вже іншим тоном:

— Ну що з вами робити, молодший лейтенант?

— Покарайте як завгодно, тільки не виганяйте, — несподівано мало не крізь сльози сказала Галина. — Я… я хотіла, щоб він згадав, як насправді все сталося, повірив, що було не так…

— Тільки щоб Назаров повірив? — усміхнувся Білякевич, — А нас ви вже не берете до уваги?

— Та ви ж і так уже знаєте, що він не вбивав її.

— Не вбивав? — швидко перепитав підполковник. — Ви певні?

— Певна, товаришу підполковник!..

Білякевич, так само, як і Онопрієнко та Ляшенко, вважав, що початкова версія умисного вбивства Світлани Мелещук помилкова. Якби у Назарова був такий намір, то здійснити його він міг би набагато простіше. 19 серпня вони зустрілися на прохання Світлани, поїздка на базу відпочинку теж була наслідком її прохання про нічліг — Назаров нічого цього не збирався робити. А коли Мелещук загинула, він навіть не спробував тікати, хоча «Москвич» стояв поряд. Що більше всі його наступні дії — Назаров наполегливо шукав утоплену, спочатку сам стрибнувши у воду, потім з човна, а тоді покірно згодився, щоб повідомили міліцію — свідчили щонайменше про його розкаяння. Були й інші факти, які наводили на думку, що злочин Назаров учинив, будучи в стані сильного збудження. Світлана була неврівноважена й експансивна — про це говорили навіть близькі їй люди; її відносини з Назаровим на той час були такі, що конфлікт міг виникнути через найменшу дрібницю; аж ніяк не сприяли її стриманості й сигарети з домішкою маріхуани, які вона курила.

Одначе й після того, як провели слідчий експеримент, Білякевичу не давала спокою думка, що Назаров і тепер згадав не все і що того нещасливого вечора щось було не так…

— Ми юристи і повинні виходити з фактів, — сказав Онопрієнко. — Різні відчуття, почуття, тим більше такі, що виникають під впливом якихось суб'єктивних факторів, не можна використовувати для доказу чи спростування певної версії.

Він зняв окуляри, довго протирав їх хустинкою, потім відклав убік, запитливо глянув на Білякевича: