— Може й так, — сказав Френклін, відчиняючи дверцята. — Але сучасні машини значно досконаліші. Вони простіші, надійніші, безпечніші в експлуатації.

Хетуей скептично кивав головою.

— Вони остогидли мені. Завжди одна модель, один стиль, один колір. Це страшенно гнітить. — Він провів брудним пальцем по вітровому склу. — У вас знову нова, докторе? А де ж стара — ви взяли її всього три місяці тому?

— Я здав її за рахунок нової, — відповів Френклін, запускаючи двигун. — Якщо маєш гроші, то міняти автомобілі дуже вигідно. Нема чого чекати, поки машина розвалиться. Так треба робити й з іншими речами — телевізорами, пральними машинами, холодильниками. Але ж ви ніколи не стикалися з такою проблемою.

Хетуей ніяк не зреагував на іронічний тон Френкліна. Спершись ліктем на автомобіль, він сказав:

— Непогана ідея, докторе. Я маю час поміркувати над нею, бо ж не працюю дванадцять годин на день заради того, щоб купувати речі, і я дуже зайнятий, щоб чекати, поки вони застаріють.

Він помахав рукою, дивлячись, як Френклін виводить машину зі стоянки, і раптом гукнув у клубки вихлопів:

— Докторе, їдьте з заплющеними очима!

Дорогою додому Френклін суворо дотримувався правила їхати першим, найповільнішим з чотирьох рядів автостради. Як завжди після розмови з Хетуеєм, він чомусь почував себе пригніченим. Підсвідомо Френклін заздрив незалежному Хетуею. Того не турбували ані некомфортабельне помешкання, що містилося під тінню ревучої шосейної розв’язки, ані сварлива жінка та хвора дитина, ні безконечні сутички з власником будинку та кредитором. Хетуей був платоспроможний і міг протистояти будь-якому втручанню суспільства, якби тільки не його маніакальні фантазії, як ця остання про рекламні випромінювачі.

Можливість діяти за власним розсудом, навіть, у якійсь мірі, нелогічно — є справжнім критерієм свободи. І альтернативою до цього була відносна свобода Френкліна, що раз і назавжди запрограмувала його життя на безліч невідкладних справ — три позики під будинок, обов’язкові відвідування коктейлів, приватні консультації, що займали мало не всю суботу і забезпечували комфортність його дому, одяг та відпустку. І, певно, йому належав тільки той час, коли він їхав на роботу і з роботи.

Та дороги, кінець кінцем, були чудові. Звичайно, існуючому суспільству можна було багато чого закинути, але тільки не автостради — воно знало, як їх будувати. Восьми-, десяти-, дванадцятирядні експрес-шосе оплели усю країну, то здіймаючись над землею, то пірнаючи до велетенських автопарків у центрі міст, розгалужуючись на потужні приміські артерії з багатокілометровими паркінгами навколо торговельних центрів. Дороги, магістралі та автопарки займали понад третину всієї країни, а поблизу міст це співвідношення було ще більшим. Старі міста були оточені широкорядними шляховими розв’язками, що за формою нагадували кленове листя, та естакадами, але й це не допомагало від заторів.

Десять миль до його дому фактично дорівнювалися двадцяти п’яти і забирали удвічі більше часу, ніж це було до будівництва експрес-шосе, причому додаткові милі наїжджалися якраз на трьох велетенських листоподібних розв’язках. Нові міста розросталися за рахунок мотелів, кафе та автосалонів, що будувались обабіч основних автошляхів. За ними, крізь ліс електричних реклам та дороговказів, ледь проглядалися, розтікаючись у всі боки, райони бараків.

Машини пролітали повз нього, поспішаючи до передмістя. Заспокоївшись повільною їздою, Френклін вирішив перебратися на швидкісніший ряд. Коли він переходив з 40 до 50 миль на годину, різкий, пронизливий звук вирвався з-під коліс, заторохтіли передній і задній мости автомашини. Для додержання порядку на автостраді її поверхня була вкрита гумовими плитками з зазорами, що збільшувалися або зменшувалися зі зміною ряду, шини чітко реагували на перехід з 40 до 50, 60, 70 миль на годину відповідним неприємним звуком. їзда на проміжній швидкості була нервово виснажлива для водія і руйнівна для машини.

Коли плитки зношувалися, їх замінювали іншими, з покриттям, поверхня якого відповідала протекторам шин останнього випуску, тому регулярні заміни шин були необхідні для всіх автомобілів, що підвищувало безпечність та ефективність експрес-шосе і сприяло зростанню річних прибутків автопромисловості. Більшість автомашин гинули в аваріях, та це тільки віталося. Адже великий товарообіг призвів до зниження цін і до частих замін автомоделей, що в свою чергу гарантувало справність транспорту.

За чверть милі до першої шляхової розв’язки рух почав уповільнюватися, великий поліцейський дороговказ повідомляв, що “Дорогу перекрито” і “Швидкість 10 миль на годину”. Френклін спробував перейти на попередній ряд, але машини тулилися бампер до бампера. Автомобіль вібрував усім корпусом, вкрай нервуючи свого водія, який зціпив зуби і ледь стримувався, щоб не натиснути на клаксон. Інші водії були менш терплячі, і гуркіт двигунів зливався з виттям клаксонів. Плата за користування дорогами тепер була дуже висока, вона складала тридцять відсотків національного прибутку (для порівняння, раніше вона становила два відсотки), адміністрація доріг була безпосередньо підпорядкована найвищим державним установам, і найменші несправності на експрес-шосе викликали негайне втручання уряду.

Поблизу “кленового листа” шлях було перекрито, монтажні бригади встановлювали на майданчику серед автостради масивний металевий екран. Цей огороджений острівець кишів інженерами та експертами. Френклін подумав, що Хетуей саме тут бачив минулої ночі, як розвантажували підпори, і, можливо, це і є той рекламний випромінювач, про який він базікав. Помешкання Хетуея було в районі, що розкинувся навколо естакади, де земля була дешева, в одному з наспіх зроблених будинків, заселеному обслуговуючим персоналом автостанцій, офіціантами та людьми подібних професій.

Велетенський екран, що височів над землею десь на сто футів, мав вигляд решета і дуже нагадував радар. Підтримуваний багатьма бетонними підпорами, він здіймався високо в небо над плетінням автострад і виднівся на багато миль навкруги. Розглядаючи екран, Френклін помітив кабелі високої напруги, що йшли від трансформаторів угору до складних металевих спіралей, які обплели поверхню решітки. На верхній балці вже ввімкнули ряд червоних сигнальних вогнів для літаків, і Френклін подумав, що цей рекламний щит має відношення до системи міського аеропорту, який був за десять миль на схід.

Хвилини через три рух прискорився, і, з’їжджаючи вниз головним шляхопроводом до наступної листоподібної розв’язки, він побачив другий гігантський екран.

Зменшивши швидкість, Френклін вдивлявся в його грандіозні розміри через дзеркало заднього огляду. Хоча там і не було ніяких графічних символів, які б свідчили про належність цього щита до реклами, лише виднілися спіралі на решітках, та йому знову згадались застереження Хетуея. І тут він чомусь твердо вирішив, що ці металеві екрани не мають ніякого відношення до наземної служби аеропорту. Жоден з них не був на шляху основних авіаліній. Тоді чим можна пояснити ті величезні витрати на їхнє встановлення посеред експрес-шосе — другий, приміром, вимагав добре сконструйованих, удосконалених вигнутих підпор, що тримали б його на невеликому острівці посеред магістралей — можливо, він мав якусь причетність до дорожнього руху.