«Що це вона задумала? Може, захотіла подивитися, чи нема в моєму одязі паразитів?» Тепер уже Сашко не міг спокійно лежати. Він підвівся і, обережно ступаючи, тримаючись ближче до стіни, щоб не зарипіли мостини, підійшов до кухонних дверей. Йому було добре видно, як Олімпіада Никонівна біля столу в світлі прикрученої гасової лампи оглядала все, що є в його кишенях. Тільки-но влігся на свою постіль, як знову почув кроки. Господиня так само тихо постояла в дверях і вже більш упевнено ввійшла до кімнати й поклала всі речі на місце.

«Добре, що хоч ніж засунув під лаву. Гарний мав би я вигляд, якби фінка виявилася в кишені…»

Що ж вона все-таки шукала? Як не дивно, але ні страху, ні тривоги Сашко не відчував. Видно, Ганна звеліла його не тільки прихистити, а й перевірити. Виходить, усі вони тут заодно з Хазяїном. Утома взяла гору, і він заснув.

Коли Сашко розплющив очі, за вікнами, розмальованими морозяними візерунками, було сонячно.

Насамперед він подумки подякував дядькові Миші, який напередодні від'їзду забрав у Сашка наган і посвідчення особи.

— Давай, давай, — казав Фомін, — прихопиш із собою з дурного розуму і згориш синім полум'ям. Нам з тобою це ні до чого.

«А все-таки, що їй треба було? — думав Сашко. — Гроші на місці, та й скільки їх? Своїх менше десятки, плюс три червінці, що взяв у Ганни. Ганна… Як би дізнатися про неї більше?»

Умившись, Сашко побажав доброго здоров'я Никонівні й бабусі, які сиділи в кухні біля самовара.

—Іди чай пити, хлопче, — запросила стара, — наш вже побігли: одна до школи, другий до майстерень.

— Спочатку лосятини покуштуй та ось чарочку випий, — запропонувала господиня.

«Уночі всі кишені перетрусила, а сьогодні знову споює», — роздратовано подумав Сашко й відмовився.

— Пожувати чого-небудь — інша річ, а горілки не хочу.

— Ще звечора помітила, що до спиртного ти не дуже ласий, — шанобливо відзначила стара, а Никонівна промовчала, наче й ні до чого їй.

За чаєм Дорохов ризикнув:

— Скажіть, Олімпіадо Никонівно, а скільки років вашій буфетниці? Тридцять набереться?

Обидві — і стара й молода — умить розсміялися.

— Око в тебе, любчику, не зірке. Ось скажу Ганні, що вона тобі в душу запала, хай радіє, їй уже за сорок, вона тобі в матері годиться. До неї ти не підластишся, вона в нас, мов чорниця, сама, чоловіків не полюбляє. До неї тут наш інженер з копальні сватався, а вона йому дала відкоша. Є один мисливець, самотній, досі за нею сохне, а Нюрка й у хату його не пускає. Скільки років живе тут, а все сама, все з книжками, тільки з учителькою приятелює. Строга жінка, а ти й собі…

— Що ви, Олімпіадо Никонівно, я ж просто так.

— Ти краще скажи, чого приїхав і якого дядька шукав? — Олімпіада скоса глянула на Сашка. — Я ж тут усіх од малого до старого знаю.

«Цікаво, — подумав Сашко. — Дядька вигадала Ганна, а Никонівна запитує всерйоз. Виходить, буфетниця їй не сказала про записку? Треба якось виплутатися».

— Ну, Никонівно, ти чисто прокурор, усе тобі скажи… Дай-но краще олівець і папір, я тобі свою адресу залишу. Будеш в Іркутську, погостюєш. — І так само, як у чайній, написав адресу тієї самої Віри, за брата якої себе видавав.

— Ніколи мені по Іркутськах їздити, — зітхнула жінка. — Може, зберуся на великдень, тоді загляну.

Того ж дня надвечір, щоправда, з меншим комфортом, уже в кузові, на якихось мішках, Сашко повернувся до міста й одразу подзвонив Фоміну.

— Приїхав? Живий-здоровий! Ну, молодець! Іди додому, відпочивай.

— Мені б, дядьку Мишо, зайти в своє перевдягтися.

— Приходь, чекатиму, — одразу ж погодився Фомін.

Саша перевдягався і розповідав. Поспішав, перескакував з одного на інше. Фомін слухав мовчки, не перебиваючи, ні про що не розпитуючи.

— Гаразд, — вирішив він. — Іди додому. Завтра буде видніше. — Але під кінець, мабуть, не втерпів — Що ж та Ганна, так сама й живе?

— Олімпіада сказала: «Сама, як та черниця».

— Цікаво. Ну, ось твій револьвер, посвідчення, іди, а я Івана Івановича зачекаю. Він про тебе запитував. Розповім, як ти з'їздив.

Наступного дня Фомін і Дорохов з самого ранку засіли «помізкувати». Попов учора знов нагадав Фоміну, що запобігти злочинові, намисленому Міжнародним, їхній святий обов'язок, що йому, та й Фоміну, просто не минути лиха, якщо спільники Нікітського, не діждавшись його, самі ризикнуть піти на якесь, очевидно велике, діло. Фомін із Сашком почали по порядку.