— Який Юдін? — погасивши усмішку, насторожився Нікітський.

— Ну той, що з банкірів у двірники подався. Перевели його наші хлопці з двірницької в Таганку: там теж комусь двір підмітати треба. МУР нам телеграму відстукав. Просять тобі спасибі сказати за інформацію.

Григорій Павлович зблід, скреготнув зубами, закрутисто й брутально вилаявся.

— Гаразд, Фомін. Утечу, тобі привіт пришлю, а може, й побачимося. За «банкіра» ж і віддячити не гріх. Все, годі, говорити більше нема про що, веди в камеру. Нічого тут патякати.

Сашко чекав, що відповість Фомін на цю неприховану погрозу, але задзвонив телефон, і Фомін зняв трубку. Відповідав він коротко, і було зовсім незрозуміло, про що йшла мова.

— Як же це? Єсть! Слухаюсь.

Фомін поклав трубку. Обличчя його стало незвичайно суворе, очі звузилися. Він несподівано підскочив до Нікітського, схопив його за комір і ривком підняв із стільця.

— Сволота ти, Гришко. Всі ви гади. — Говорив хрипко, наче через силу виштовхуючи слова: — Набив би тобі пику, та руки бруднити не хочеться.

— Закон не дозволяє,— гмукнув Нікітський. Фомін дістав револьвер із сейфа, тицьнув у кишеню.

—Іди вперед. Швидко!

Сашко жодного разу не бачив Фоміна таким розлютованим, хоч загалом патякання Нікітського й раніше викликало в обох огиду. Намагався зрозуміти, що саме вивело з рівноваги дядька Мишу, але так і не зрозумів.

Раптом до кабінету вихором влетів Боровик, прямо з порога закричав:

— Чого сидиш? Збирайся, Чекулаєва вбили.

— Як це вбили? Ти що, збожеволів?

— Женьку наповал, а Крючина поранили.

Дорохов зірвався з місця, схопив свою доху, нап'яв задом наперед шапку, квапливо зачинив двері і слідом за Боровиком побіг до кімнати чергового. На сходах їх зупинив Фомін:

— Куди?

— Дядьку Мишо, Чекулаєва вбили! — на ходу гукнув Боровик.

— Знаю. Ідіть назад. Чертов звелів усім бути в управлінні. Він з Картинським виїхав на місце. Пройдіть по кабінетах, попередьте всіх, щоб ніхто не відлучався. — Наказ завжди лагідного, ввічливого Фоміна прозвучав твердо.

— Товариші! Наш молодий працівник загинув під час виконання службового обов'язку. Його скосила бандитська куля. Хто знає, кому вона була призначена? Можна вважати, що Чекулаєв своїми грудьми закрив радянську людину. — Начальник карного розшуку говорив тепло й проникливо. Про Женьку, про незвичайну роботу, про долю працівників карного розшуку. Але Сашко нічого цього сприйняти не міг.

«Як же це, Женю? Як же це?» — важко крутилося в його голові. Сашкові несила було перевести подих: у грудях пекло, в горлі застряг давкий клубок. «Ex, Женько, Женько…»

Коли труну, оббиту червоною матерією, почали опускати в чорний провал могили, недружний залп струсив з кладовищенських дерев гайвороння, що збилося надвечір у зграю. Воно невисоко знялося над голими гілками, хотіло сісти знову, але ще й ще раз, вже одностайніше, вдарили револьвери й пістолети всіх видів та калібрів.

— Зачекайте! Стійте!!! Ще я скажу!

Порушуючи похоронний ритуал, Дорохов протисся до могили, глянув довкола на товаришів по службі, студентів-агрономів, які прийшли попрощатися зі своїм товаришем. Замість облич він побачив сірі плями.

— Женя був чесний і сміливий хлопець. — Сашко змахнув кулаком сльози. — Я обіцяю тобі, друже, працювати в карному розшуку, поки не зловимо останнього гада…

Він урвав на півслові, ридання душило його. Затиснувши шапку в кулаці, Сашко повільно побрів од могили якоюсь стежкою. У дивному напівсонному стані дістався додому. Мати допомогла зняти пальто, хотіла про щось запитати, але Сашко мовчки пішов до своєї кімнати і, не роздягаючись, упав на ліжко. Мати обережно накинула на нього теплу хустку, замислившись, постояла поряд. Ось уже півроку, як живе вона в постійній тривозі. Раніше непокоїлася за чоловіка: проводжала на війну, виходжувала пораненого. У громадянську свої ж станичники, ті, хто люто ненавидів молоду Радянську владу, не раз намагалися розправитися з більшовиком Дмитром Дороховим. Згодом, коли розгромили Денікіна й отамана Семенова, Дмитро поїхав учитися до Москви, вона сама виховувала Сашка, жила тяжко, у нічній тривозі за чоловіка. І тільки в останні роки життя налагодилося. Чоловік — кадровий військовий, син — студент, у домі достаток. І тут на тобі, син пішов у карний розшук. Єлизавета Василівна відчула наближення нових страхів. Спочатку щодня з тривогою чекала: раптом прийдуть і скажуть, що сина поранено, покалічено, і вона кинеться у смертельному страху до лікарні. Але минув місяць, другий, і наче стало спокійніше. Навіть подумалося, що не такий уже й страшний той карний… І ось таке сталося — загинув Женя, синів товариш, той самий ясноокий хлопчина, якого вона ще недавно поїла чаєм з медом, годувала домашніми пирогами. А хто наступний? Толя Боровик чи Андрюша Нефедов, а може, сором'язливий Стьопа Колесов чи її Сашко?

Несміливий стукіт у двері відірвав матір од тяжких дум. Вона відчинила. На порозі стояли Анатолій, Степан і Андрій.

Боровик подав Єлизаветі Василівні пакунок:

— Тут їжа та пляшка. Женю пом'янути треба.

Поки мати накривала на стіл, розбудили Сашка. Сиділи мовчки, зовсім уже дорослі, заглиблені в невеселі думи.

— Бачили, хлопці, на кладовищі Льосика? — урвав мовчання Нефедов. — Іду, а він осторонь, до старого пам'ятника притулився. Мене аж пересмикнуло зі злості, хотів був запитати, що йому тут треба, та він сам до мене: «Поклади, — каже, — Чекулаєву квіти, а то мені самому соромно».