Сашко уявив собі, як гусячий ватажок там, на годівлі, оглянув свій табун, побачив, що всі захотіли пити, перестали збирати зерно, що висипалося восени, й незібрані колоски, і гукнув оцим двом: ану, мовляв, злітайте, перевірте, що там і як, та зараз же й назад, не здумайте у воді хлюпатися, купатися разом будемо.

Знялися двоє, все обдивилися, не помітили його, Сашка, і зараз доповідають: тихо, мовляв, довкола, летімо поплаваєм, поплюскаємося, нап'ємось і назад пшеничку збирати. До Півночі далеко, треба тут жирком запастися.

Роздумуючи над звичками цього розумного давнього птаха, Сашко почув недалеке гусяче ґелґотання, і раптом з боку призахідного сонця з-за косогору на бриючому польоті впав на Сашка весь табун. Сашко й цього разу поборов себе, втисся в землю й нерухомо пролежав якусь хвилю, поки над ним пролетів табун. Пропустив останніх, озирнувся, побачив, як гуси, розпластавши крила, спланерували на болото й, тільки-но опустившись, одразу почали пити. Набравши в дзьоб води, високо піднімали голови, витягували шиї, щоб водичка вільно скочувалася, і пили знову. Інший табун, не вище, ніж перший, пройшов мовчки. Гуси летіли так низько, що було виразно видно їхні лапи, випростані вздовж тулуба, і чорні, наче перестиглі ягоди черемхи, очі. Лише по третьому табуну Сашко вистрелив двічі. Спершу він хотів стріляти по першому гусакові, але пожалів вожака. Відшукав стволами посередині табуна темно-сірого гусака, зупинив мушку на шиї, повів рушницею, мовби проводжаючи птаха, і вдарив з правого ствола. Шия гусака зламалася, зігнулась, і птах, склавши крила, впав за кілька кроків. Другого вдарив з лівого ствола «під перо» навздогін. Той також упав і не ворухнувся. Сашко підвівся, приніс свої трофеї і більше вже не лягав, а просто сидів на солом'яній підстилці. На жовто-сірій стерні його було добре видно, і наступні табуни почали облітати його стороною. Дуже здивувало Сашка те, що гуси на воді ніяк не відреагували на його стрілянину. Їхня «розмова» стала гучнішою, але з болота вони так і не знялися.

Задоволений полюванням, він уклав рушницю в чохол, зв'язав птахів і помалу рушив по сліду візка. Сидоркін з Прокопом Олексійовичем теж більше не стріляли. Ще завидна вони виїхали із-за пагорба.

— Ну як, мисливцю, скільки добув? — під'їжджаючи, весело запитав Прокіп. Побачивши рушницю в чохлі, здивувався: — Ти що ж, зброю свою в шкіру запакував прямо на полюванні! А як налетять на мушку? Дістати не встигнеш.

Укладаючи гусей у передок візка, Сашко знизав плечима:

— Там їх настріляти багато можна, але навіщо? Пару взяв, і досить.

— Чи ти, часом, не наш, забайкальський? — запитав мисливець.

— Ні, він іркутянин, — пояснив Леонтій Павлович. — Але, видно, мисливець, коли птицю береже.

Начальник міліції не став заперечувати, коли Дорохов наступного дня зібрався з дільничним Хлиновим верхи на займанку. До займанки було далеко, верстов з двадцять, і вони їхали, не поспішаючи. Перетнули поле, піднялися по стрімкому косогору. Високі сопки розступилися, і між ними простяглася рівнина.

— Улітку трава тут по груди, — розповідав Хлинов. — З однієї рівнини з цієї, либонь, усій худобі на зиму кормів вистачає. Тільки возити далеко доводиться. А влітку корівкам і теляткам справжній санаторій. Там, угорі,— дільничний нагаєм показав на сопку, що синіла вдалині,— у нас літня ферма. Тут чим добре, навіть у найбільшу спеку? Мухи мало. Не мучить вона худобу, бо весь час вітерець продуває, а муха вітру не любить. Зранку знизу повітря тягне, а з обіду від вершин униз холодком віє. Сніги на тих сопках ціле літо тримаються.

Сашко запитав, звідкіля тут браконьєр узявся.

— Сам він, отой Юшка, місцевий. З дитинства з рушницею по сопках лазив, батька його у світову на німецькому фронті вбили. Сестри люди як люди, а цей капосником був. Усі замки в селі перемацав. Підріс — на Північ, на копальні подався. Повернувся із золотцем, та не для нашого коня паша — все згайнував. Прийняли до колгоспу, а який він працівник? Тільки б літо прокоптіти, а як осінь, то в тайгу. То горіхи збирає, то полює. На полюванні справжнісінький вовк. Один сезон його Прокіп у своїй бригаді терпів, а потім заявив голові: «Не візьму Юшки, бачити цього варнака не хочу». Зібрав Юшка собі свою бригаду. Поласилися двоє наших дядьків на його запопадливість, але наступного року з ним більше не пішли.

— Чим же допікав їм той Слєпньов?

— Звірюка він. Якщо виводок знайшов, передусім матку б'є, а потім решту під корінь. Йому кажуть: «Дичину вигубиш», а Юшка їм: мовляв, на мій вік вистачить. Шишкувати йде — після нього в кедрівнику голе місце. Наші дядьки ще багато хто по-старому тютюну не смалять, а він навмисне все зимовище прокурить. Миску там, ложку кожен свою має, тільки одвернуться, а Юшка вже з чужої посудини сьорбає. Приїдемо, а він напевно козулю вже вколошкав. Але ж тепер козла від кози не відрізниш. Козел старі роги скинув, а нові ще не виросли.

— А чому Слєпньова Юшкою зовуть?

— Юхим його повне ім'я. Але всі Юшка та Юшка. За що ж його повністю та ще й по батькові величати?

Спускаючися з сопки, продираючись крізь зарості ялинника, вони виїхали на чисте місце, в низинці помітили трьох кіз. Мабуть, сполохали їх десь, і кози, проскакавши метрів триста, зупинилися, з цікавістю розглядали вершників. У гущавині злетіли кілька тетеруків, білі хвости півнів добре було видно крізь вільшаник.

— Тетеруків та й іншої дичини в нас тут хоч гать гати, — похвалився Тимофій Спиридонович. — Отуди трохи нижче, ліворуч токовище. Минулого року бачив півнів там понад сотню. Бійку зчинили, як на базарі. Неподалік од займанки знаю глухаряче токовище. Коли є бажання, вранці гайнемо. Там глухарів — як ворон. Ягідники тут багаті, а на лужках покорму також вдосталь. А бити їх — хто тут б'є? Юшка? Так він замість глухаря краще козу або козла пристрелить. Ближче йти і м'яса більше.