Я хотів поспитати Шляхтича про себе. Мовляв, так і так, на яких умовах я сюди потрапив? Але не наважився. Бо це ж був Євген — мій товариш. Будемо вкупі, а вже там що вийде.

Зате з батьком розмови я відкладати не став.

— Ідеї подаєш молодим інженерам? — кинувся я в атаку, Ще тільки переступаючи поріг.

Батько сидів за столом, озброївшись ножицями і обклавшись газетами. З того часу, як його відправили на пенсію, він Щодня вирізав щось із газет і розкладав по різнокольорових папочках, які ховав під замок. Що він там вирізав і що ховав?

— Льонько Шляхтичів хлопець з головою,— буркнув батько,— ідейний хлопець.

— А я в тебе що, безідейний?

— Ти ще молодий.

— Молодий, молодий! Це ти в Чемериса позичив?

— Сам догадався. Чого ти сьогодні такий гарячий?

— Бо не хочу, щоб мною торгували.

Батько склав свої вирізки, підвівся.

— Вмивайся, та підемо обідати. Хто там тобою торгує?

— Ти! — закричав я.— Ти мене Шляхтичу продаєш за свою ідейку з паяльною лампою. Мов у магазині подарунків: купуйте з придачею.

— Дурний ти, Митьку,— зітхнув батько,— про тебе й не згадував ніхто. А взяв Льонька, то держись.

— Ну.— В мене геть щезла охота розкрикуватися далі; не звик я до таких перепалок з батьком, та й він не звик.

— Держись за Льонька,— повторив батько, замикаючи в шухляду свої вирізки.

Легко сказати: держись. Так, мабуть, гукають глядачі ковбоєві, що сідає на дикого коня, котрий уперше відчуває на собі вершника. Часто в іноземній кінохроніці показують такі кадри. Так часто, що іноді складається враження, ніби там людство розділено на дві половини: ковбої і глядачі. Одні галасують і вболівають, другі пробують вдержатися на спині в дикого скакуна. Кінчається завжди однаково: кінь після всіляких вихилясів і вигибасів примудряється завернути таке, що ковбой сторчма летить на землю. Мабуть, ще не втримався жоден. Принаймні в тих кінокадрах, які мені доводилося бачити.

А в нас діло було гарячіше, ніж найрозтелесованіший огир. Ми опинилися на схрещенні всіх поглядів, до нас ставилися з пересторогою, з вичікуванням, з нас потай глузували, лаяли, зневажали, мали за ніщо. Може, й не всі, але хто ж там би мав час розбирати, скільки за нас, а скільки проти?

Ми жили серед суцільного знизування плечима. Нічого в нас не виходило. Ми не заробляли нічого. А працювали, мов каторжники.

Шляхтич випустив нарешті пазури. Вівся з нами, мов колонізатор, мов плантатор. Тримав коло стана по дві зміни. Взагалі ми забули, що таке зміна, що таке робочий день, що таке час. Мені було однаково, мав завжди коло себе радісно-сірі очі, вони світили в години найтяжчої втоми, не тьмарилися від щонайгіркіших невдач. Але Євген... Як міг він втримуватися коло нашого, може, безнадійного діла в той час, коли десь довкола Алі стискувалося залізне коло залицяльників, в рядах яких були такі солодкомовні, як доцент Крижень!

Ми гріли розтрикляті заготовки ледь-ледь, мало не долонями — «рок-н-рол» пускав їх з такою самою нехіттю, як і зовсім холодні. Тоді ми, розізлені, розпікали до трьохсот-чотирьохсот градусів — горіло мастило, доводилося відмовитись від прокатки, щоб не вивести з ладу стан. Ми змінювали змащення (Шляхтич спробував графіт), наш «рок-н-рол» відразу почав викидати труби з підозрілою легкістю, швидше, ніж у Чемериса. Може, нарешті, був успіх? Аля розбила наші ілюзії з безжальною жорстокістю. Зерна графіту «вгорялися» в тіло труб, творили там невидимі для ока, але не для Алиних контрольних механізмів пошкодження — труби не годилися!

Але ж ішли, чорти його бери!

Шляхтич кинувся в область. До трубного інституту. Приїхав звідти з тонкошиїм чубатим хлопцем, смішно чубатим і смішно довгошиїм, водив його по всіх заводських інстанціях, рекомендував:

— Аспірант Фрусін.

— Гриша,— казав аспірант, смішно пошморгуючи носом.

— Здається, наш Шляхтич вибрав найвірніший спосіб угробити справу,— похмуро промовив Євген, коли почув Гришине шморгання носом.

Я мовчав, Євгенові давно вже мав увірватися терпець. Ліпшої причини, ніж Гриша Фрусін, навряд чи він би й діждався. Десь щось там діялося з Алею. Вибір був надто недвозначний: Аля або наш експеримент. Я розумів Євгена і мовчав. Бо на його місці вже б, мабуть, давно кинувся, «задрав штаны», за комсомолом, маючи на увазі дівочу його частину.

Але Євген утримався ще й на цей раз. Обмежився лиш зауваженням про смішне шморгання носом.

А потім приїхала Зізі. Це був не той приїзд, коли все закрутилося в тугу спіраль, а ще тільки ніби рекогносцировка; Зізі війнула по місту, крутнулася в цеху, розсипала сміх,— ямочки на щоках, підтанцьовування і переморгування,— зачарувала все чоловіче населення й зникла. А приїздила, щоб привезти з трубного інституту, де вона працювала асистентом, свою подругу Діану. Діана призначалася в асистентки до Гриші Фрусіна. Такий молодий, а вже мав асистентку! Ми пішли подивитися на неї. Ходили дивитися на Діану всі чоловіки, жінки й дівчата — теж. Бо Діана відзначалася занадто вишуканою вродою. Така вродлива дівчина просто не пасувала до нашої обстановки. Виходила за межу явищ природних, становила суспільну аномалію так само, як наш бровастий заводський поет. Якби поет був молодший і не мав великої родини, ми б спробували його одружити на Діані. Та шкода зусиль! Діана, мабуть, не піддалася б ні поетові, ні богові, ні чортові. Сиділа, білотіла, пишноволоса, горда, як богиня, щедро висвічувала красою, але холодом віяло од тої краси, мов із Гренландії!

— От би таку дружину Шляхтичеві! — сказав я Євгенові.

— Чому Шляхтичеві?

— Ну, він чоловік трохи незвичний, особливий. Довго не закохується.

— Його справа,— Євген, здавалося, не мав наміру обговорювати будь-чиї сердечні діла, мабуть, боявся, що дійде черга до нього.

— Але ж така краса!

— А ти скажи йому. Відкрий очі сліпому.

— Скажу, не побоюся.

І таки сказав, і Шляхтич уважно мене вислухав, навіть не посміхнувся, а за кілька день приніс мені додому великий альбом, виданий у Берліні, «Жіноча краса».