— Ось. Як різні художники розуміли красу. Тут вісім чи десять віків. Двох схожих картин, здається, не було. І двох схожих жінок — теж. Очевидно, це чисто суб'єктивне. З сфери ідеалізму. Іноді не треба боятися ідеалізму. Я не боюся.

Якби ще до кожної з таких картин та додати бодай коротку історію зображених жінок. Я спробував вигадати, але відразу капітулював. Бо всі ті жінки були зі світу мені чужого і незбагненного. Я дивився на них крізь товщу епох, наче крізь кілометрові шари темних вод океану. Бо що таке, наприклад, Саломея з головою Івана Хрестителя? Чому я повинен вважати красивою жінку, якій піднесено на блюдці відрубану бородату голову, і вона (з безсоромно оголеними персами жінка) пальцем, обнизаним коштовними перснями, намагається підняти повіко над мертвим оком?

Щоправда, я знайшов там і Діану — богиню лісів і полювання, про яку щось можна було вигадати, бо на картині з-за кущів зирили на неї і її гарних молодих служниць хтиві бородаті сатири.

Але що я міг вигадати про Діану, асистентку Гриші Фрусіна? Сам Гриша називав Діану не інакше, як «богиня», дівчина милостиво приймала це ймення, в глибині її душі, очевидно, це справляло приємність, але зовні... З однаковим успіхом Діану можна було, здається, називати ступою або кочергою — її холодна байдужість не змінилася б.

До байдужості додавалася тупа дурість. Асистентка мала нотувати результати дослідів, які вів Гриша. Він брав шматочки труб, нагрівав їх і пробував на спеціальному пристрої прокатувати. Тисячі варіантів мав він перепробувати, щоб натрапити на той режим, який був нам потрібний. Звичайна механічна робота, яка потребує терплячості. Як і кожен експеримент. Від Діани навіть терплячості не вимагалося — сама ретельність. Але «богиня» примудрялася вносити таку плутанину в записи, що Гриша куйовдив у відчаї свій чуб, вискакував з лабораторії, біг по цеху, кричав:

— Тримайте мене, а то я вб'ю її!

Токовий терпляче спостерігав Шляхтичів «цирк». Він проковтнув і Фрусіна, і Діану, він заліг у своєму окопі недовіри, вичікував, слушно розмірковуючи, що час діє проти старого начальника цеху і на його, Токового, користь. Він твердо засвоїв розповсюджену серед декого істину, що інженер лиш тоді справжній інженер, коли він стає керівником, коли йде вгору, робить кар'єру, для чого потрібні якісь особливі якості, якийсь талант, а не просто голова й вміння думати. Голова є в кожного, і думати теж уміє кожен, але директором заводу стає один з десятьох тисяч, а начальником цеху — один з тисячі.

Шляхтич ходив і думав. І що придумав? А нічого ж! Адже все так просто: купили тобі за золото першокласну техніку, освоюй її, давай труби, проганяй крізь стан холодну заготовку, продавлюй її, пропихай, мов лиху долю. Що більше, то краще. Користь для народу і для країни тобто для чого? Для комунізму. Так ні. Він хоче щось шукати. Дірку в цілому. Якісь експерименти. Якісь викрути. Якийсь абстракціонізм у прокатній справі.

Цех не виконував державного завдання. Якщо нас з Євгеном ще могли б звинуватити в непотрібних експериментах, то решта, хоч і діяла за програмою Токового, однаково мала успіхи не кращі.

Отоді й приїхала на завод державна комісія.

Але все ж таки першою приїхала Зізі. Бо Фрусін подзвонив до інституту і, потрясаючи телефонними дротами на всій відстані до обласного центру, прокричав, що вб'є Діану, якщо її негайно не замінять. Зізі приїхала, щоб помагати Гриші. Хоч він і шмаркач. Хоч і всі ми шмаркачі.

— І Льоня Шляхтич шмаркач, по-твоєму? — спитав я розгнівано.

— І твій Льоня шмаркач! — відрізала вона.

— Чому це він мій?

— А не мій же! — засміялася Зізі.

Вона вмить перевернула в нас усе шкереберть, повитрушувала з папок усі батькові газетні вирізки, батько був перед нею цілком безпорадний, але прибігла мама, голос у неї переривався, ніколи не бачив я мами такою схвильованою, вона закричала до Зізі:

— Не смій, ти, вертихвістко! Батько працює! Він пише мемуари!

Пише мемуари? Наш батько пише мемуари?.. Але ж він усе життя писав тільки табелі. Вони й досі стоять у мене перед очима. Приносив додому засмальцьовані аркушики. Прізвище, обсяг виконаної роботи, норми, розцінки... Все це мали робити в конторі, але батько намагався сам, володів хворобливою чесністю щодо виконання своїх обов'язків, трохи смішним видавався мені й старомодним.

Як же він міг писати мемуари? Про що? Все життя завод, завод, завод. Не стріляв, не бігав у атаки, не брав штурмом ворожих міст, не рятував челюскінців, не сидів на крижині, не здійснював безпосадочних перельотів, не стрибав на парашуті з стратосфери, просто давав метал, «гнав трубу». Які ж тут мемуари? Не зустрічався ні з царем Миколою, ні з Черчіллем, за кордоном не був, у полон не попадав, до ворожих угруповань і партій не належав, проти Радянської влади не боровся, як Савинков або Шульгін. Про що ж писати? Як боровся за Радянську владу своєю працею, своїм сумлінням, своєю честю? Але так боролося принаймні сто мільйонів чоловік. Не стануть же всі сто мільйонів писати мемуари?