— …Не водися з Молотковським, Загатами, Іванчуками. Їм туди дорога — згорять у горілці. А ти покінчав школи. Татко гірко капарив світом, поки ти вчився в гімназії. Випити можна, я не перечу, але ж ви не знаєте міри, ви себе пропиваєте, своє сумління, свою честь…

«Честь? Чесно служити людям за варварської влади — чи не означає це боротися проти неї? Універсальне недовір'я до всіх, хто при владі,- безглуздя. Треба придивитися до людей, які не задовольняють кар'єристів і демагогів. Це повинні бути чесні люди. Треба шукати людей, яких цькують, кого обривають на півслові і на півкроці. Їм не дають спокою, щоб вони не мали відваги бути чесними. Це чесні люди…»

— Лице в тебе нездорове. — Левадиха підняла від куделі сиву, як повісмо, голову, пошамкала беззубим ротом і висмикнула нитку. Нотація, слава богу, закінчилася. Коли мені читають молитву, я починаю таке думати, що хоч сам накинь на себе зашморг, якщо не хочеш, щоб тебе повісили законно. — Може, зілля варити? Не смійся. Мій другий чоловік мав сухоти, давала йому татарського — і видужав. Учора я з Мариною радилась, вона ліпше розуміється. Та не хмурся. Марина ні при чому, то я її закликала.

— Зілля варіть, а Марину не заманюйте, — розсердився я.

— Ну-ну… — промимрила Левадиха і надточила нитку.

Я приблизно здогадуюсь, чого вона хоче. Наприклад, про що вона зараз думає?

«Йо- йой, яке норовисте! Бо зелене-дурне. Та ти…»

— Ет, з такою роботою! — Левадиха знову висмикнула нитку, бо трапився гудз, і засотала вище. — Мене спитай, як бог усім мудро керує. Та я була писано вродлива. Але нас було чотири сестриці. Трубили скрині, перешивали гаптовані спідниці з незапам'ятних часів, виприндовувалися, а лакомитися — ніхто не лакомився: не маєтні…»

— Не чули — Павлюк уже приїхав? — запитав я.

Де там, до неї тепер, з гармати стріляй — не почує. У таких людей думки, мабуть, дуже дзвінкі.

— …Підбули, за хлопцями пазимо — хоч би поганий навернувся до хати. А як рудий який забариться побіля воріт, то заманює, знати чого, у вишняки… Лиш мене, наймолодшу, лимар узяв. Та вмер до року. Семен вподобав. Цього в лісі дерево роздавило. Антона дністрова вода забрала, в ополонку впав. Всі три не загріли на подушці місця, але, дякувати матінці господній, один прикупив городця, другий- того півморга, що здаю за половину, третій перешив стріху і пересипав причільну стіну в хаті. Не розбагатіла за ними, та не мала б їх — ходила б попід церкви з жербущими. Може, на це була воля божа, га? Шибенику, ледащо несусвітній! Як гадаєш?…

Вона переставила задубілі на ослінчику ноги й очікуюче поглянула на мене.

«Недолю, як і несправедливі порядки, можна виправдати, — відповів я очима. — Завжди знайдеться для них яка-небудь релігія. А ти, старенька, не напитуй мені цього добра. Знаю, Марина в Ковальчуків одиначка; Панько Середа вмер, і в обох родинах немає спадкоємців, крім Марини з дітьми. Пригорни, Прокопе, до серця Панькове потомство, — і бог тобі багатства позичив. Е, хто б тобі противився…»

— Павлюк ще не приїхав? — запитав я знову.

— Ні. — На Левадишиному лиці запікся жаль.

— Піду, — сказав я. — Ви не ображайтесь, я не зі зла.

Вона зажурено похитала головою, а коли я вийшов до сіней, перевірила, чи добре причинив за собою двері, мов боялась, щоб хто інший не підслухав її думок.

Молотковський кілька днів тому бачився з Миколою Павлюком у Заліссі, а я два тижні виглядаю Миколу — не показується. Лісникує Павлючина, торгує кіньми, кажуть, годинами метикує на зрубах про якісь ґешефти.

Миколу вигнали з гімназії роком пізніше за те, що назвав Шопенгауера неуком. Ми потоваришували з переконання, що для життя гімназія нічого нам не дала, а для того, щоб стали баламутами, робила все. Війну Микола прокочував з обозами, як і Загата. Звідав обох тилів. Стратегія Людендорфа «спочатку проб'ємо діру, а тоді буде видно, що робити» — в'їлась у серце і в печінку. Поки не вирівнявся глибоко заземлений позиційний фронт, ніхто сьогодні не знав, у чиїх руках буде завтра.

Повернувшись, Микола осів у старому феодальному замку на Лісничівці. Замок колись належав якомусь Крегерові, що вмер без спадкоємців. Похмурим громаддям заволоділа громада, і з діда-прадіда тут порядкували Павлюки, колобродівські лісничі.

Підлітками ми з Миколою збавляли в замку дні і ночі. Між старим мотлохом відкопали Корнеля, Расіна, Кальдерона, Декарта, Бекона, Гонору — не одну мудру голову, котру все в цьому світі обходило. Тоді ми належали до племені «зірвишию» і вигукували: «З нас небагато здатних гордувати усім, що може нам здобута влада дати!» І клялись, що скажемо одверто тим, хто озвірів, що їх чекає.

Я обійшов замок довкола, погримав у кожні двері, та ніхто не озивався.

Цікаво, чи збереглась наша бібліотека? Вікно, де вона була, заслонене скатертю. Ми назбирали чимало книжок. Читали запоєм, по-дикунськи. Були тут і біблії, і катехізиси, і підручники з магії, і довідники для бджолярів, і сонники. Можна було навчитися всього — від ремесла пастуха до проповідника.

З Лісничівки я рушив до каменоломні. У плечі впирався молодецький чорноморський вітрище, продуваючи шинелю, Левадишин лейбик і сорочку, яка, одначе, прилипла до тіла, зволожена потом.