— Шістнадцять років уже багатьом сповнилось.

— Радуйся, ручко всезлотая…

Однак Загата перестав мене слухати. «Я мав їх за мудріших, — бурмотів він, дивлячись під ноги. — Гадають, що збідали лиха. Готові світ поставити перед божим судом…» Далі перейшов на шепіт. Я пустився йти, та він рвонувся за мною.

— Повсюдо!

— Чого?

— А Степан поїхав, Повсюдо. Йой, горе, горе невеселе. З фронтів збігаються дезертири, — він пильно глянув на мене і, помовчавши, додав: — Дезертири заходяться будуватися, а цей готову хату покинув.

— Як ти думаєш, яке горе найстрашніше? — запитав я, відчуваючи в горлі давкий клубок.

— Смертельне, — заінтриговано, випалив Загата і вишкірився.

— Те, Федоре, котре нічого не вчить.

Загата постояв у п'яній задумі, сплюнув і, прямуючи під паркан, кричав:

— Тебе однаково заберуть, Повсюдо. Ти спеціаліст… теєі убивати. — Він вирівняним пальцем стукнув себе в скроню. — Тебе знайдуть, у-у-у! Знайдуть, — зареготав він. — Тебе ж не демобілізували…

— Гляди мені,- визвірився я, — бо так тебе мобілізую, що й на цвинтар не буде що нести. Короста! Самогонна. пика!

Загата справив малу потребу І впритул підступив до мене:

— Бити п'яного, Повсюдо? А може, я пожартував? Я ж тебе люблю, Повсюдо! Навіть якщо ти втік з фронту, люблю. Ще й більше. Ой, не розумієш мене, Повсюдо. Якби в моїх силах, я дав би тобі такий папір, що тебе ніколи вже не взяли б на фронт. Та хто знає, може, я ще постараюся роздобути тобі такий папір?…

–  Іди спати, — попросив я його. — Я теж пожартував.

— Так, Прокопе, — сухо мовив Загата, і в його очах на одну мить проглянув презирливий жаль до мене.- Іду спати. Перед сном підставлю жінці лице, щоб злість зігнала, а тоді засну. На мене ніхто не чигає…

У канцелярії було добре натоплено. Гривастюк писав при світлі гасової лампи, захистившись од прямих променів поставленою на ребро книжкою.

— Радий вас бачити, — буркнув він, на мить відірвавшись од роботи. — Сідайте, пане Повсюдо, я зараз.

Я взяв зі столу часопис. Рядки гнулися перед очима, як вужі: череп давив пудовою гирею.

«А що ти викинеш, пане війте?…»

Гривастюк од своїх попередників різниться бездоганним знанням польської і німецької мов, підтримує націоналістів і передплачує газети. Балакає Гривастюк мало і вагомо, сміється зрідка, але як уже вибухне, то на весь рот, по-справжньому цідить горілку, проте напоїти його неможливо. Це середнього зросту ставний чолов'яга з круглим приємним обличчям, увінчаним довгими запорозькими вусами. Від сили йому років сорок. Він любить вдати з себе простодушного більш-менш обтесаного селянина, але нехай тільки хто-небудь покладе пальця в зуби!..

— Фу! — Гривастюк почухав за вухом. — Удень по господарству клопотався, то надолужую увечері.

Він одкинувся на спинку крісла, втомлені примружився. На скронях посіялася сивизна, та, кажуть, узрить вродливу молодичку- очі спалахують, як лемеші на сонці.

Я розповів, що мене привело, перекинувся з Гривастюком кількома загальними фразами. Він насуплено про щось розмірковував, неуважно слухаючи мої відповіді, і, здавалося, тільки для того й розкривав рота з новим запитанням, аби додумати справу. Потім раптом довірливо поклав мені на коліно долоню і негадане схвалив мої наміри. Я злегка посміхнувся: бідна моя надія вбралась у пищики, а пір'ячко неодмінно виросте. Тепер я Гривастюка слухав абияк. Проте він помітив це і весело, по-змовницьки помахав олівцем, який тримав у руці, вклавши в свою посмішку дивне натхнення: воно зближувало і підстьобувало до одвертості.

Я вмовк. Тоді почав Гривастюк. Він заговорив масно-рясно, в п'яти реченнях охарактеризував сучасний момент, двічі. торкався усіх сторін світу й закінчив тим, що варто почекати з контрактами.

— Ми оце отримали циркуляр, — сказав він. — Рекомендують чисто геть переписати всі документи на відповідних аркушах. На цьому тижні маю їх привезти. Признатися, перше довір'я — мені; в інших селах не тільки не будуть поки що приступати до переоформлення, але коли воно почнеться, то в присутності відповідальних працівників з повіту. Декому з війтів доведеться покоптіти в повітових канцеляріях, а тоді за розпискою здадуть папери до сейфів… Аркуші привабливо виглядають: з тризубцем (наше дерево життя кінець кінцем дочекалося зміни клімату), лінії проведені блакитною фарбою, поле пшеничного відтінку, словом, усе як годиться. Можу, до речі, показати. — Гривастюк вийняв з шухляди аркуш, у задумі потримав його, немов вагаючись, тоді подав мені.

Я з цікавістю повертав аркуш сюди-туди, а коли Гривастюк визирнув у вікно — дорогою проїжджала підвода, — швидко пробіг очима написане. «Свідчення. Видане сього числа гр. Богданові Онукові, який за підтвердженням повітового лікаря п. Каюка не може бути використаний для військової служби через хворобу серця». Підписи. Я згорнув аркуш удвоє і поклав на стіл. Чи не таке свідчення хвалиться дістати мені Загата, подумав я, добуваючи пушку з тютюном.

— Аркуші на суворому обліку, — пояснив Гривастюк. — Значить, діло облагодимо через кілька днів, з солідністю. На підпис поїдемо… Можна і в неділю. Підходить? Чудово, бо ми при тій нагоді побудемо на фестині в честь проголошення української державності. Оказія обіцяє бути захоплюючою. — Гривастюк зигзагами опустив погляд на стіл, заховав папір до шухляди. — Що стосується монети, пане Повсюдо, то, на мій погляд, прибережіть фронтові гроші. Вам же платили золотом? Роздобудьте паперової валюти.

— Даруйте, пане Гривастюк, — слушно втрутився я, — як тепер з грунтами?

— Так, — він злегка покосився на мене.- І за цим справи не стануть. Роздивіться поки, що. — Війт на мить замислився і спитав: — Пробачте, пане Повсюдо, чому саме ви обрали Колоброди? Адже село селом залишиться.

— Не люблю міста.

— Ага-ага… — Він посміхнувся, ворухнув бровами. — Зрештою, свідомі хлопці й тут потрібні. — Він знову машинально виглянув, у вікно. — А що зараз поробляєте?

Я навмисне довго не відповідав, заставляючи його почекати. Гривастюк спочатку допитливо дивився на мене, тоді нервово переплів пальці, одвів очі й знову вперся ними в моє чоло..