Шрифт:
«Любий хлопчику, — писав Покутський. — Не знаю, чи доживу до твого одвіту. У нас у місті страх що твориться. Голод. Роботи нема. Сотні львів'ян щодня переселяються на Личаківку, попи не встигають проспівати «вічная пам'ять». Софія моя лежить опухла, я ледве глипаю. — Кілька рядків закреслено. — Помагай тобі боже. Нікуди не рипайся, бо й далі небезпечно, та ще появилося бандитство. Сиди в селі, раджу тобі як рідний батько. Думаю, ніхто до тебе не вчепиться, там на це повинні легше дивитися. На цьому не згадуй лихом. Дня 7 грудня 1918 року».
Я ліг на ослоні. Дрібно, жалібно дзеленчало під вітром вікно.
Безталанний Покутський! Можна сконати лишень від того, що попри будинок щодня тягнуться вози з мерцями. Забере скрута зі світу. Такі люди пропадають!..
У мене почалася гарячка. Я провалявся три доби в ліжку і ні на хвилину не переставав думати про Покутського. Це був єдиний чоловік, який міг мені простити найтяжчу помилку. Я не раз приходив до нього в такі хвилини, коли його з усіх боків цькувала біда, але й тоді він радий був зустрічі і все відкладав, щоб допомогти мені.
Мене підняла проста думка: поїхати до них. Адже не за горами. Поїхати, одвезти продуктів. Опріч того, спроваджу своє слюсарське начиння і взагалі не завадить відпочити, бо, чого доброго, справлю новосілля на цвинтарі.
Я згадав про листівку. Захотілося глянути бодай краєчком ока. «Терміново просимо сповістити, чи проживає в Колобродах родина Дмитра Повсюди, який є року народження 1864, син Пантелея. Розшукує…» Цікаво, скільки разів перечитав ці слова Гривастюк, якому адресована листівка? Особливо останні: «Радник державного секретаря»?
Я придивився до заліського штемпеля: листівка надійшла сьогодні.
— Дарма, що був злодій, аби тепер козак, — сказав я про себе. — Але до Львова все-таки поїду.
Микола чистив револьвер.
— Підкинеш завтра до Залісся? — спитав я, дивлячись на револьвер і відчуваючи шум у вухах.
— Дай подумати. — Микола машинально погладив лисину. — Завтра? А що сталося?
— Ці дурні запитання мені надоїли. Що сталося, Що скоїлося, що трапилося?… Виїжджаю до Львова, бо від злидоти вмирає мій майстер Покутський. Ти вже носив би бергмана чи вінкерса.
Микола взяв із пушки цигарку.
— Дай-но вогню.
Солодко склепивши повіки, він глибоко затягся, потім очікувально втупився в мене очима.
— Сідай, Прокопику.
— У державному об'явився мій родич, — повідомив я.
— Завадович?
— Атож.
– І що?
— Нічого.
— Ти донині не знав?
— Цим можна скористуватися? — спитав я. Микола мовчки витирав клоччям руки, ніби й не чув. У його очах скакали блищики.
— Наскільки мені відомо, — сказав я, — Йосипа вбили в Кракові в чотирнадцятому. Він злигався з бандитами. Я розшукав у Львові його товариша, той клявся на чому світ.
— Демагогія.
«Звідки Микола все знає?»
— Пригадуєш, як він приїжджав? — Я заходив по кімнаті. — Мама розчиняла на хліб, пекла пампушки, батько діставав з підвіконня бутель вишняку… Яким Йосип тобі здавався у ті роки?
— Було щось… Щось священицьке.
— Батько ніколи не відмовляв йому, коли він просив грошей.
— Родина! — Микола перебрався на канапу. — Як-не-як братів син, — додав він, запускаючи пальці в бороду.
— Вважаєш, що коли буде потрібно, можна просити заступництва?
— Прокопику, — розсердився Микола. — Якщо ти не можеш полагодитися з сумлінням, то… — Він повернув до вікна голову. — То не питай, бо гірше ж для тебе. Крім того… Крім того, в двадцять чотири роки вже дещо треба розуміти і бачити. — Миколині губи нервово сіпнулись. але подивився він на мене співчутливо. — Якщо на те пішло, ти й так за стіною. Чого забігав?
— Гривастюк… — почав було я, проте вирішив не розповідати.
— Що Гривастюк?
— Нічого. Кажеш — мені двадцять чотири роки?
— Я не збагну, чого ти хочеш.
— Жалить, Миколо, жалить ґедзь життя.
Микола поплескав потилицю, суворим поглядом зміряв прямокутник вікна.
— Звертати на вік нема чого, — сказав я. — Нині долю планети вирішують безмізклі діди.
— Ти твердо надумав їхати?
— Відвезу продуктів, бо на пошті, сам знаєш, розкрадуть. І треба привезти свої речі.
— Чекай мене десь перед третіми півнями.
VI
Надія була, що із Залісся до Вигнанки дістануся поштовою таратайкою, а там, можливо, щось зустрінеться на Львів. Але пошту відправляли раз на тиждень, і на два наступні рейси місця замовили січові чини.