Вона навіть зраділа, що мені зручніше йти на станцію увечері. Вмостившись навпроти з шиттям, вона розповідала про гімназію, котру мусила покинути через війну, про колишніх друзів і дідів млин, де любила просиджувати цілими днями, слухаючи всяку всячину на колінах у якоїсь сільської тітки. Начулась там про дива, навчилась страхів перед духами і перевертнями. Коли татко через нестатки відправив служебку, не могла звикнути до самітності.

Одиноко- одиноке тепер тече дівоче життя. Грушевич дома гостем, родичів немає.

Я нишком поглядав на її білі товсто плетені панчохи, що туго обтягували безпечно розставлені ноги під куценькою, з якої Христина встигла вирости, спідницею. Неслухняне пасмо волосся ввесь час спадало їй на чоло, і вона пригладжувала його обома руками, забуваючи накрити коліна.

— А ви відповісте, — запитав я, — якщо я напишу вам листа?

— Атож, — підхопила вона весело.

— Писатиму.- Її веселість мене не влаштовувала.

— У нас лиш татко одержує листи. Мені часом так хочеться якоїсь несподіванки…

Голубка не вирветься на волю од бунтівних, неврівноважених Грушевичевих балачок. Він свого роду натура чарівна і перевиховає зятя.

Христина була надто безпосередньою. Я не бачив у ній таємниць, які так хвилюють і приворожують. Проте й жінки цього гатунку, коли з ними пожити, сприймаються без особливих скидок, як щось неподільно рідне.

— Ви допоможете мені готувати обід? — раптом звернулась вона.

— Обід?

— Кортить посидіти, а тоді я не встигну. Татко не любить чекати.

— Чи я придамся?

— Знайду, знайду вам заняття, — мало не підстрибнула вона. — А тепер розкажіть про себе.

Я вже подумав, якого Прометея видам їй.

— Будь ласка, — мило прохала вона, — Я ж про себе все виказала.

— Я кладу хату, — сказав я.

— О!

— Так.

— Велику, гарну?

— Надзвичайно гарну і досить велику. На австрійському бункері.

— Невже?

— За селом, на березі Дністра. У нас Дністер широкий і тихий, мов літнє небо. Ми так до нього звикли, що відчуваємо в ньому щось живе, наче душу.

— Колись ми зберемось до Павлюка в гості і до вас завітаємо.

— Запрошую віднині.

— Обов'язково приїдемо. Тільки замовте собі по-міському великі вікна.

— Ага, причому на ріку. — «А в плетених гніздечках виростають зубасті пташенята». — Я насаджаю цілий гай жоржин. Ви ходитимете в мене заквітчана, як польова русалка.

— Чому ви одягаєтеся у військове? — запитала неспокійна бджілка.

— Звик. Так зручніше.

На фронті мені повитягувало руки, і мій підмайстрівський костюм прикуців.

Христина колихнула дещо заміцної сили, як для дівчини, плечима.

— А чи в Павлюковому замку дуже похмуро?

— Навіть привітно. Я там маю кімнату. Павлюк відпустив її мені, видко, думаючи, що я відмовлюсь будуватися. Але я непохитний.

— Я так і подумала про вас.

— Це гарна риса? — «Теревені, теревені… Микола казав правду. Та вже задля чемності потерплю. У місті небезпечно ходити».

— Гм…

— Ми з Миколою, можна сказати, повиростали, в замку.

— А…

Мій Прометей не захоплював її, і її неуважність мені не сподобалась. Так деякі жінки псують апетит своїм чоловікам, наливаючи їм в тарілку менше, ніж собі.

Вона ставала гарною, коли всміхалася. На жаль, після ночі на морозі я не міг настроїтися на веселіший лад. Христина віднімала від рукоділля очі, немовби чекаючи якогось запитання, але я переглядав старий календар. На полиці поблискували золотим тисненням томи з медицини. Польською, німецькою, французькою мовами.

— Татко перед війною пожертвував бібліотеку на «Просвіту», — сказала Христина, перехопивши мій погляд. — Випустилися — нема що й почитати.

Колись- то Микола сказав, що слово «Просвіта» походить від сполучення «просвітити кишені».

Христина обережно поклала шиття на підвіконня і висунула шухляду в шафці.

— А це ви читали?

Я пересік кімнату, Христина подала мені не товщу за шкільний зшиток книжечку.

— «Зів'яле листя». Тільки й усього, що в нас є. Навіть «Кобзаря» не зберегли. Це видання одинадцятого року, а більше не було.

Я перегорнув кілька сторінок. У Галичині подекуди досі не знають, що Франко помер, А на фронті нас сповістили: «Доктор Ян Франко…»