Стрільчик ніяк не йняв віри, що перед ним живий письменник, прохав розповісти, як пишуться книжки Старий тлумачив йому «П'ять додати до п'яти, відняти два, розділити на чотири — буде два. Отак і книжку пишуть, щоб дія була зв'язана з дією, щоб суму можна було розкласти на множники і кожний з множників був висновком про дію».

— А ви багато писали? — спитав він з дитячим зацікавленням.

— Більшість своїх книжок я проїв, — відказував Старий.

— Як то?

— Я не мав з чого жити. Ми вимінювали свої сили майже задарма.

— А хто ви?

— Я з-під Рівного.

Цей тверезо-наївний сільчук так глибоко переймався кожною його фразою, що ніколи не затримувався на довгу бесіду. Ухопить те, що цікавить, і втікає куди-небудь подумати і повкладати в доброму ладі. А згодом приходить з новими сильцями-запитаннями. Лиш про одне перепитав двічі — чи Старий направду не німець або поляк. Вислухавши відповідь, він засвітився якоюсь потаємною ідеєю. Розміркувавши, Старий уже не радий був знайомству. Чого не буває! Повернеться хлопчисько додому і продасть спадковий городець, щоб послати якоїсь півсотні крон. При новій зустрічі він пояснив, що справа не в тому, що він не мав змоги влаштувати своє життя. Книжки можна писати впроголодь. За три останні десятиріччя на один том на нашій мові припадає двадцять на польській і німецькій Притому з місцевих друкують усіляких підбрехувачів, а своїх — справді обдарованих — не друкують, аби всім було видко, що нема в цім куті світлої голови Минає час, нікчемна писанина починає фігурувати документом доби, тоді як вона є тільки примітивною фальсифікацією життя.

Взяти оцих людей, що другий місяць у дорозі, йдуть з пекла в пекло. І про них напишуть. Пороблять їх попівськими синочками і зятьками, які в садочках біля пасік виголошують перед пашіючими здоров'ям нареченими пишномовні тиради про вісімнадцятий рік. А як же інакше? Гіркий досвід народу завжди прикріплюють до гетьманських і попівських шликів, розвішуючи ганчірки замість знамен над розтоптаним краєм. «Та вже пора збиратися…»

Старий розумів, що без бою не прорветься до Львова. Поляки, безумовно, забарикадували вулиці й готові до зустрічі. Проте Підзамче мовчало. Загін без жодного пострілу просунувся до середмістя і оточив ратушу. Вламлюватися до ратуші Старий не дозволив, бо всю надію покладав на вуличні бої і те, що до нього приєднається повсталий народ. Але всюди панувала тиша. Вона була рівнозначна зраді.

Старий звелів іти на тюрму, гадаючи, що до солдатів пристануть в'язні. Проте й тут його спіткало розчарування. Охорона склала зброю, наглядачі принесли списки заарештованих і слухняно розійшлися відчиняти камери. На подвір'я виходили сотні в'язнів. Коли Старий вигукнув: «Воля, братове!» — натовп відповів незрозумілим перешіптуванням. Старий тричі повторював, що вони звільнені, та слова його залишились без відповіді.

До в'язнів підходили солдати, щось пояснювали. Старий заточився на ногах, його одвели на тюремні східці. Коли він отямився, на подвір'ї були тільки його хлопці і розгублені тюремщики.

Вранці нічні патрулі доповіли бригадирові гарнізону, що в місті появився загін невідомих жовнірів. Полковник надіслав до Варшави термінову депешу. На цьому й закінчилося. Загін покинув Львів. Перед цим Старий доброї півгодини розмовляв з якимсь діячем розгромленої республіки на квартирі неподалік від пам'ятника Міцкевичеві. Повернувся до солдатів немов розбитий паралічем і ледве вимовив:

— На Стрийський тракт.

Минувши останні кам'яниці, загін зупинився. Солдати взяли Старого в середину кола.

— Панове, я вам не маю що сказати, — почав Старий, суворо дивлячись на малиновий небосхил. — Панове… Я не маю що сказати про тих, до кого ми добивалися…

Він махнув рукою, опустив голову, і голос його перехопило страшне чоловіче ридання. В рядах зашморгали носами, кривлячись, відводили очі. Вони йшли вмерти або звільнити місто, але в жертовнику часу вогонь погас. Змінившись на обличчях від жаху, вони вже не могли пізнати один одного і стояли як мерці. Викотилось сонце. Воно непорушне стояло над обрієм добру хвилину, наче не сподівалося, що доведеться світити цього тихого благословенного ранку.

Заспокоївшись, Старий продовжив:

— Прощайте, панове браття! Мені сказали, що не пора для виступу, що виступ готується. Будьте пильні. Прощайте. Не кидайте зброї. Ідіть додому мужами і батьками, не забувайте один одного, кажіть людям правду.

Солдати не розходились.

— Ви добре воювали, — сказав Старий крізь сльози. — То будьте також добрими людьми. Прощайте!

Перед ним розступились. Він одійшов метрів за сто і оглянувся. Солдати все ще не рушали з місця. Навколо них колихався синій димок ранку. Здавалося, в клубах цього димку неспокійно гарцюють осідлані коні, перекочуються гармати, пливуть тисячі наповнених військом човнів. Старий упав і довго не міг підвести голови.

Вже зовсім розвиднілося. Трактом гуркотіла підвода. Молодиця, що везла до Львова решета з яблуками, злякано зиркнула на немічного старця на узбіччі шляху: він блудив очима мов неосудний. Молодиця оперіщила конячину грабовим пужалном.

«Нема при хаті господаря, — подумав старий. — Видко, вдовиця. І без батога їде…»

Від'їхавши на таку відстань, що підводи вже не можна було наздогнати, молодиця озирнулась. Старець стояв навколішки і наче когось виглядав, але на тракті, скільки сягало око, не було живої душі. Так він стояв, аж їй навтямилося. «Божевільний», — подумала молодиця.