Наглядач з гримотом поставив біля дверей миску і відро з водою. Треба було вставати, бо повернеться рівно через чотири хвилини і забере відро, але Грушевич не мав сили ворухнутись. «Дідько з ним, — подумав він. — Нічого не станеться, коли день буду немитий».

Тим часом арештанти схоплювалися і займали чергу.

— Пане доктор! — штовхнув його ногою Кмич. «Грубість — від збайдужіння. Грубіян — це боягуз, пуста пересичена тварюка. Завдяки грубості ця тварюка самомобілізується і утверджується. А хай йому чорт! Треба вставати… Я брутальний з Тодосієм, бо він слабший, я можу зігнати на ньому злість і відвернутися від цієї гидоти…»

Змочуючи водою голову, Грушевич постановляв собі: беруся за книжку. «Пишучи, очищаєшся. Мене доконуе марновірство. Досить ниціти».

Він із замилуванням згадав роки практики в Тернополі. Робота його бадьорила, не давала впасти. А взагалі ніколи, здається, не мав ні сталого погляду на речі, ні твердої опори. Як би там не було, в Тернополі минули його кращі роки.

Грушевич витирав лице одним кінцем рушника, професор — другим. Лікар одним оком косив на професора. «Що за неймовірний чоловік! Весь вік уникає переслідувань, а дивіться, що за спокійні мудрі очі, яке благородне облич яка стриманість і ощадливість у рухах. Ніби збираеться почати ще одне життя…»

— Сьогодні ви в ліпшому гуморі,- сказав професор.

Грушевич здригнувся, промовчав. Потім, складаючи р ник, він сказав з посмішкою:

— Гумор цілком залежить від нас, пане професор. Що — що, а це у нашій владі.

Кривов'яз кивнув і став розчісуватися перед надщербленим дзеркальцем. Над дзеркальцем поволі пересували» тіні від ґрат. Самі грати знаходилися глибоко в ніші віконця, їх не можна було побачити, навіть ставши на табурет. Вночі тіні не рухались — проти вікна, мабуть, висів ліхтар. А вдень повзли по стіні, хтось вуглем поробив знаки, і тіні оповіщали арештантам: «Наглядач несе воду для вмивавання», «Почали роздавати баланду на сніданок»… На двох метрах муру вклався весь тюремний розпорядок.

Грушевич чекав, щоб професор відійшов од дзеркальця, думаючи: «Ми живемо тільки тінями…».

Після сніданку вони порозсідалися на матрацах грати в шахи. Фігурки були виліплені з хлібної м'якушки колись, за ліпших часів, коли в'язням видавали хліб. Трохи згодом наглядач кинув до камери сувій польських газет. З першої, же прочитаних уголос заголовків почалась, як і щоднини запекла суперечка. В'язні спалахнули в присутності газет і очима, й обличчями і горіли тривожно, як сторожові вежі в степу перед наближенням орди. Газет чекали мовчки, неспокійно Коли наглядач відчиняв двері, всі насторожувалися, мов дикі кішки, і кидалися на згортки. А газети були дворічної давності…

В центрах воєводств і в повітових містах гарнізонами стояли польські війська. У Галичині польські вожді вербували джур з колишніх місцевих партій. За республікою вже зникли і дим і нитка… А в камерах точилися політичні дискусії про тактику державного секретаріату і стратегію Антанти.

— Послухайте, що пише Пілсудськяй, — забігав з газетою по матрацах Григорій Кмич. — «Русини і більшовики, які до цього часу воювали між собою, тепер порозумілися, щоб атакувати нас».

— Брехня! — заревіла камера.

На стіні тремтіли тіні від ґрат, тремтіли губи і руки, під стелею гойдалась мішанина охриплих голосів. Нарешті, почали пробиватися окремі репліки.

— Вони не мають приводу почати війну з республікою.

— Світ проти цього грабежу.

— Вільсон — твереза людина. Вільсон посилає дипломатів перевірити версію Пілсудського.

— А «Покутський вісник» пише, що республіка продається Польщі…

Не брав участі в цих оргіях Кривов'яз. Якось Грушевич запитав, чому він не читає газет.

— Соціальним спіритизмом не займаюся, — відказав професор.

Він задумливо стежив за іншими і наче милувався. Одного разу, коли суперечка мало не переросла в бійку, він пробурмотів:

— У тюрмі ач які гарячі! Тут їм нічого втрачати. Тут нема надії. А на волі мовчали б.

Переважно оргії закінчувалися тим, що арештанти підсідали до професора і вимагали його думки. В такі хвилини їх цікавила не істина — їм треба було почути спокійний голос, щоб самим втихомиритися.

Професор бачив, що вже всі втомилися і зараз звернуться до нього. Та Грушевич роздув ще гострішу перепалку. Мова зайшла про просвітянські громади. Чи дозволять їх поляки?

— Не дозволять.

— Мусять!

— Дурниці!

— Ти, видко, хочеш, щоб не дозволили.

— Йолоп!

— Хам!

— Запроданець!

— Від йолопа чую!..

Сякалися. Кашляли. Нервово скручували цигарки. Сварка всім остогидла, та ніхто не хотів поступитись, прикусивши язика. Вгомонилися лише тоді, як Грушевич повернувся до того ж, з чого почав: що громади розпалися де через заборону; більшість їх складу в тюрмах. Тепер навперебій заговорили, що їх повинні випустити на волю. Влада не втримається без місцевих кадрів, найактивніших представників громад. Усі відчули себе молодими і сповнений устремлінь…