Це були приємні новини. Але все-таки внутрішні зміни найбільше привертали увагу Престо.

Тоніо годинами не відходив од дзеркала. Він вивчав своє обновлене тіло. Він милувався ним і дивувався чудесам науки. Так, тепер він вірив, що людське тіло не являє собою відлитих на все життя форм, що ці форми рухливі, наче вода. Треба тільки вміти розбудити «внутрішні сили» організму, будівників живого тіла — гормони.

Гормони, гіпофіз, щитовидна залоза — тепер ці слова вже не здавалися Престо незрозумілими обривками чаклунської змови.

— І все-таки це дуже дивно, — говорив він, дивлячись у дзеркало.

А з дзеркала на нього дивився елегантний молодий чоловік з красивим тонким носом, досить високий, дуже стрункий, худорлявий.

І на цьому новому тілі був новий костюм. Престо поглянув на старенький костюм, маленький костюм у кліточку, з короткими, майже дитячими штаньми. І цей костюм раптом здався Престо жалюгідним і зворушливим. Немовби цей костюмчик лишився від померлого підлітка— сина чи брата.

— Тоніо Престо вмер. Немає більше Тоніо! — тихо сказав Престо.

Несподівано йому стало шкода потвори-карлика, який знав нужду, не зігріте ласкою дитинство, життя на вулиці.

Тоніо згадав, як він ще хлопчиком, намагаючись добути шматок хліба, покинув рідні гори і вирушив на схід. Але важко було з його зростом дістати постійну роботу. В одному місті він продавав газети, в іншому був живою рекламою — в блазенському вбранні носив плакат: «Купуйте ваксу «Сонце»!» Хлопчаки знущалися над ним і нерідко били. Довелося знову вирушити в дорогу. Нарешті в одному місті йому пощастило попасти в мандрівний цирк. Знову блазенський костюм, але тут його не били. Він закликав народ і мав у зівак великий успіх. З цим цирком Престо відвідав багато міст і містечок Америки. В одному місті Каліфорнії, де була кіностудія, хазяїнові цього підприємства спало на думку зняти мандрівний цирк у картині за спеціально написаним сценарієм. Цирк ще не встиг виїхати з міста, як у кіно вже з’явився новий фільм. І Престо вперше побачив на екрані самого себе. Його роль була невелика: як завжди, він тільки закликав.

Престо був глибоко схвильований, побачивши своє зображення на екрані. Тоніо Престо — тоді він був ще просто Том Джонсон — зріс у власних очах. Якщо його показали на екрані, на тому самому екрані, де виступали всі його улюблені герої, то й він сам чогось вартий! його охопила досить поширена хворість — непереборне бажання зніматися для екрана. Мікроб цієї хвороби недостатньо вивчений: відіграє тут роль проста пиха чи жадоба швидкого збагачення, а чи несвідоме бажання перемогти час і смерть, законсервувавши на плівці хоч кілька моментів свого життя, — невідомо, але сила цієї хвороби надзвичайно велика.

Тоніо прийшов до хазяїна кіностудії і запропонував себе як кіноартиста. Той тільки розсміявся. Тоніо не заспокоївся. Він довідався про центр американської кінопромисловості — Голлівуд і, попрощавшись із цирком, вирушив туди. Кінопідприємці, режисери, оператори довго не хотіли навіть серйозно розмовляти з ним. Але один розумний оператор замислився і сказав директорові:

— А чому б із цього кретина не зробити другого Джеккі Кугана? Цей принаймні не виросте, як той.

Кілька сот метрів плівки у великій справі нічого не варті. Директор погодився спробувати. Престо метушився і махав руками, наче вітряк. Режисер безнадійно махав рукою: «Та він і поняття про гру не має!», але оператор не здавався.

Фільм справив на публіку несподіваний для директора і режисера ефект. І в житті Престо стався чарівний поворот…

Престо намагався пригадати все своє життя. Йому хотілося перевірити, чи знає новий Престо все те, що пережив старий. Чи не порушило фізичне «перевтілення» єдності свідомості? Ні, пам’ять його діє нормально. Пре-сто-новий одержав усю психічну спадщину Престо-старого. І все ж у психіці Престо відбулися чималі зміни. Він краще володіє собою, не гарячиться, не метушиться. І це теж дуже дивно. В єстві Престо нібито лишилася тільки тонесенька ниточка, яка з’єднувала його минуле «я» з теперішнім, — ниточка єдності свідомості. Порвалася б ця ниточка, і колишній Престо умер би остаточно, а новий молодий чоловік «народився» б на світ у віці двадцяти семи років. А що коли справді ця ниточка порветься? Тоніо забуде все, що було з ним до початку лікування. Ким же він тоді буде? Тоніо потер свій лоб, одійшов від дзеркала і знову подивився на себе.

— Так, Тоніо Престо втратив обличчя…

«Чудо перевтілення» здійснилося. Дзеркало відбивало не бридку потвору, а вродливого юнака, стрункого, трохи худорлявого. І найбільш дивним було те, що в новому Престо, з його бездоганно правильними формами нормальної людини, було щось таке, що нагадувало колишнього Престо, та схожість, яку ми помічаємо в двох скульптурах, різних своєю формою, але створених одним скульптором. Доктор Цорн оглянув свій твір з почуттям художника, задоволеного своєю роботою.

— Чудово! — сказав він. — Бажаю вам успіху в житті. Внутрішні процеси перебудови вашого тіла закінчились, але все-таки ви ще тижнів зо два постежте за своєю зовнішністю. Якщо помітите на обличчі хоч найменшу зміну, негайно приїжджайте до мене.

Захоплений Престо потис докторові руку.

Тоніо залишив у лікаря майже всі гроші, які взяв із собою, — а їх було близько сотні тисяч доларів. У Престо лишилося тільки на дорогу. Він послав телеграму Себастьянові, попереджаючи його про те, що приїде завтра вранці.