О призначеній годині найманий автомобіль під’їхав до вілли Престо. Старий слуга вибіг на широкі сходи, які спускалися пологим півкругом до посипаної піском дороги, і раптом, здивований, зупинився. Замість свого хазяїна він побачив елегантного молодого чоловіка, який, помітивши здивування слуги, розсміявся і сказав приємним баритоном:

— Що, не впізнав мене, старина? Це я, Антоніо Престо, але я побував у лікаря, і він, розумієш, змінив мене, переробив заново. Бери чемодани!

Та Себастьян не рухався з місця. Він був вірний слуга, навіть більше, ніж слуга. На карлика Престо він дивився так, як дивиться нянька на улюблену дитину, і оберігав його інтереси більше, ніж свої власні. Себастьян знав, які небезпеки чекають в Америці мільйонера та його майно, а Престо був крупним мільйонером. Себастьян із завмиранням серця читав у газетах про ті хитрощі, до яких вдаються злочинці, щоб оволодіти чужим багатством. І зараз Себастьян не сумнівався в тому, що має справу з одним із молодчиків, який хоче обдурити його й обікрасти будинок Антоніо Престо.

«Але не на такого напав!» насторожившись, бурмотів сам до себе старик.

Не тільки Себастьян, який багато чого бачив у житті, але й дурний молокосос не попався б на таку вудочку. Обман був занадто очевидний. Чи ж може бути, щоб людина так змінилася!

— Ну, чого ж ти стоїш? — нетерпляче запитав Престо.

— Їдьте собі, звідки приїхали! — грубо сказав Себастьян, піднімаючись на кілька сходин, щоб зайняти на всякий випадок зручнішу позицію біля дверей. — Хазяїна немає, а без нього я нікого в будинок не пущу. Мені суворо наказано.

— От чудний, кажу ж тобі, що я сам і є хазяїн, Тоніо Престо.

Престо зробив нетерплячий рух рукою, який чимсь нагадав Себастьянові жест колишнього потворного Престо. Від хвилювання й обурення, що Себастьян не пускає його, Престо підвищив голос, і в останній його фразі — «я сам і є хазяїн, Тоніо Престо» — почулися нотки фальцета карлика Тоніо.

Себастьян здивовано ще раз оглянув незнайомого молодого чоловіка.

«Що за чортовиння! — подумав старик. — У ньому справді немовби сидить два чоловіки!»

Можливо, Престо і вдалося б скористатися цією хвилиною вагання й переконати Себастьяна, якби не втручання ще одного свідка цієї сцени. Шофер зацікавився розмовою. Він скоса подивився на Тоніо. Звичайно, це не Престо. Хто ж не знає Престо! Шофер був явно на боці Себастьяна і непомітно моргнув йому, немовби попереджаючи: «Не пускай у будинок цього чоловіка, він небезпечний».

Себастьян зрозумів цей жест і піднявся ще на кілька сходин. Тепер він стояв біля самих дверей. Престо уже втрачав терпіння. Він теж почав підніматись по сходах, але Себастьян пильно стежив за зловмисником. З несподіваною для свого віку швидкістю він прослизнув у двері і замкнув їх на залізний засув, на ключ, на защіпку, на ланцюжок. Під час відсутності Престо Себастьян сам придумав усі ці складні запори і замовив їх слюсареві. Тепер старий був у повній безпеці і міг витримати облогу цілої ватаги бандитів.

— Що, не вдалося, хлопчику? — із злорадною посмішкою сказав він, стоячи за дверима.

Тоніо почав стукати, але Себастьян не відчиняв дверей. Ні просьби, ні умовляння не допомогли. Себастьян був твердий, мов скеля.

— Упертий, дурний старик! — спересердя вилаявся Престо.

Під насмішливим поглядом шофера Тоніо повільно спустився сходами, обдумуючи своє становище. Можливо, його власний шофер виявиться розумнішим? Престо пройшов до гаража, рядом з яким стояв маленький будинок, де жив шофер. На дверях висів великий замок.

— Мабуть, пустив мою машину на прокат, шахрай! — пробурчав Престо, йому нічого не лишалося більше робити, як зупинитися в номері готелю. Він назвав один з найкращих готелів у місті.

У Престо ледве вистачило грошей, щоб розплатитися з шофером. Ще добре, що він був у дорогому, прекрасно пошитому костюмі і мав чудові чемодани з солідними ярликами найкращих європейських і американських готелів. Швейцар шанобливо відчинив перед ним двері.

— Ваше прізвище? — запитав у Тоніо молодий чоловік у великих окулярах, який сидів за конторкою.

— Тоніо Престо, кіноартист, — випалив Тоніо.

Раніше йому не треба було називати себе. Стримуючи посмішку, швейцари, лакеї і метрдотелі першими шанобливо називали його на ім’я. Престо знали краще, ніж президента. Тепер йому довелося назвати себе. Та цього мало. Слова «Тоніо Престо» викликали у конторника несподіваний ефект. Він раптом відкинувся назад і кілька хвилин дивився на Престо здивованим поглядом. Потім люб’язно, але холодно сказав:

— Мабуть, ви однофамілець відомого Престо?

І тут Престо допустив малодушність. Він не захотів переконувати молодого чоловіка в тому, що суперечило очевидності: цей юнак в окулярах, так само як і Себастьян, не повірив би йому. Навіщо ставити себе в дурне становище людини, яка явно присвоює чуже ім’я?

— Так, однофамілець, — відповів Престо і поспішив піднятися ліфтом і сховатися в своєму номері.

«Що ж буде далі? — заклопотано подумав він. — Виявляється, втратити своє обличчя — пренеприємна річ».

Престо проголодався. Добре ще, що в готелі можна було снідати й обідати, не платячи кожного разу. Престо подзвонив і замовив сніданок. Тоніо помітив, що лакей якось особливо дивиться на нього. Певно, звістка про невідомого молодого чоловіка, який має безтактність присвоювати всім відоме ім’я, вже облетіла весь готель.