– Так, квартира зручна, – погодився капітан, і вони почали підніматися сходами на третій поверх.

Штунь почекав кілька хвилин, потім, удавши заклопотаність, постукав до Радловської.

– Хто? – почув з-за дверей.

– Ваш новий сусід.

– Я тут усіх знаю.

– Племінник Палківа.

– Той, що з села?

– Пані чудово обізнана.

– І що тобі треба?

– Маю прохання до пані.

– Яке?

Ці переговори через зачинені двері можна було вести безконечно, і Юрко рішуче заперечив:

– Незручно кричати на весь будинок.

Жінка помовчала трохи й відчинила. Однак до квартири не впустила.

– Що хочеш? – запитала, уважно розглядаючи хлопця.

– Чи не могла б пані позичити праску?

Радловська похитала в нього попід носом товстим, начо обрубаним пальцем з чорним півмісяцем нігтя.

– Багато вас тут… – кинула зневажливо й відступила до передпокою з явним наміром зачинити двері просто під носом. Але якась думка майнула в неї, бо завагалася іі мовила: – Я бачила, ти клунок привіз. З чим?

– Продуктів мама дали.

– Яких?

– Сала трохи, хліба, картоплі…

Радловська з шумом втягнула в себе повітря, наче вже почула запах сала, сказала твердо:

– Принесеш десяток картоплин, тоді одержиш праску на десять хвилин.

– Ви хочете?!. – збентежився хлопець.

– Вуха маєш? Праска в мене електрична й псується, то мушу хоч трохи відшкодувати.

– Принесу… – переступив з ноги на ногу Юрко.

– То чого стоїш?

– А праска?

– Раніше картоплю.

– Хвилинку.

Юрко набрав десяток картоплин ще з Сорочиних запасів – Радловська стояла в дверях і дивилася, як несе на газеті, перемацала кожну картоплину й зауважила:

– Відібрав найменші.

– Майте совість, пані.

– Ну, добре, заходь, – відступила, пропускаючи, і вказала на антресолі в передпокої. – Там праска, дістань. – Принесла табурет, підставила хлопцеві, але, видно, передумала, бо, крекчучи, полізла сама.

– Я дістану… – спробував зупинити її Юрко, проте стара лише відмахнулася. Довго копирсалася, перебираючи якісь речі, й нарешті дістала праску. – Якщо затримаєш понад чверть години, – попередила, – ще десяток бульб.

– Бійтеся бога…

– Я то боюсь, а от люди зовсім знахабніли.

Хлопець узяв праску, але не пішов. Подав Радловській руку, допомігши злізти, це їй сподобалось, бо трохи пом'якшала й запитала:

– Ти як, надовго?

– Хочу піти до праці.

– Куди?

– А на завод.

– Дядько влаштує?

– Щось другий день нема його…

– Повернеться.

– Але я хвилююсь.

– Ну, добре, – підштовхнула його стара до дверей,- іди, бо мені ніколи з тобою теревені розводити.

Юрко поставив праску на перевернуту тарілку й задумливо дивився, як нагрівається. Прасувати не бло чого, мав лише одну сорочку та й білизну на собі. Поплював на палець, торкнувся розпеченого заліза. Зашкварчало. Подумав: ну, чого добився від старої карги? Нічого… Хитра пройда, жадібна й підозрілива…

Вимкнув праску, дочекався, доки трохи охолоне, відкраяв шматочок сала й пішов до Радловської. Стара лише прочинила двері, простягнула руку за праскою, але Штунь підважив на долоні сало й мовив:

– Прошу вас, пані, пригощайтеся. – Розчахнула двері й подивилася недовірливо.

– Мені? – запитала.

– Пригощайтеся, кажу.

– Чого такий добрий?

– А в мене ще є.

– Ну й дурний. Тут не село, а велике місто, і на всіх не наберешся. Про себе дбай, про тебе ніхто не подумає.

Штунь у душі не дуже погодився з Радловською, та заперечувати не став. Кивнув на знак згоди й запитав:

– А дядько мій і раніше?.. Отак міг не з'явитися?

– Не хвилюйся, нікуди не дінеться.

– Якось тривожно, кажуть, у місті банди… Радловська понюхала сало з явним задоволенням, видно, цей приємний запах настроїв її благодушно, бо понюхала ще раз і одказала:

– Загуляв, мабуть, пан Палків. Чоловік він ще не старий і видний!

– Куди йому! – зневажливо махнув рукою хлопець. – За сорок…

– Ти, хлопче, колись у сорок ще зовсім молодим почуватимешся.

– Не кажіть.

– Молоді завжди такі самовпевнені… – зітхнула.

– А вуйко вам нічого не казав?

– Кавалерські справи…