– Не треба, – байдуже одказав Федір. – Не кип'ятись і випусти пару.

– Усі як сказилися: вчора Палюв, сьогодні ти…

– Ти мене з тим старим чмуром не рівняй.

– А що лишається?

– Невже гадаєш, мені власної голови не шкода?

– Не в кожного вона варить.

– Але ж ти мав час переконатися!

– Та мав, – одразу охолов Гаркуша.

– Нам з людьми водитися треба, – повчально сказав Федір, – що без них зробимо? А Людка в офіцерській їдальні обертається – хто про сто двадцять сьому дивізію бовкнув?

– Приємне з корисним, – реготнув Гаркуша. – А вона дівка апетитна, передавай вітання. Треба днями зустрітися, нехай запросить подругу. І як ти їх загнуздуєш?

– Хочеш, познайомлю з одною?

Гаркуша засопів од задоволення, та природжена обережність узяла верх:

– Іншим разом. Нам удвох розкладатися негоже, небезпечно, скажу я тобі.

– Один спить, другий пильнує?

– Краще не скажеш.

– Скоріше б кінчити тут.

– Тут скінчимо, в інше місце кинуть.

– Так, влипли ми з тобою.

– Гітлер нову зброю обіцяє.

– Єдина надія. Але, як побачиш, яка тут сила пре, моторошно робиться.

– Ти кинь. Я цю силу власними руками пошматую. Федір подивився на жилаві й сильні Гаркушині руки – такі справді можуть перервати горлянку. Але що таке руки? Мовив, скоса поглядаючи на шефа:

– Нам з тобою шляхи назад відрізані. Ти, кажуть, у зндеркоманді на Кубані бавився, а я поліцаєм на Волині. Якби не акції! – зітхнув. – Ми під Луцьком два села спалили й постріляли – рахувати не хочеться. Знаття б… І чого до поліцаїв попхався?

– У мене з більшовиками свої рахунки. – Гаркуша закатав рукав гімнастерки й стиснув важкого кулака. – Мене куркулем обізвали, у батьків землю забрали, – це простити? Питаю тебе, можна?

– А я землі не мав і не нюхав, – безтурботно посміхнувся Федір. – Мені земля до шмиги, аби життя веселе, я за веселе життя і вбити можу.

– Дурень! – люто видихнув Гаркуша. – Земля – це влада, а влада – над усе.

– Я в цю землю скількох поклав!.. – Федір удав, що сипле з автомата чергами. – Та-та-та… – Нараз замовк обличчя посерйознішало. Запитав: – Скільки танків на Самбір пройшло?

– Для чого тобі?

– А ти не придурюйся, скоро в Карпатах фронт прорвуть, а там – Європа.

– Он ти про що!

– Як фронт назад перейдеш?

– Ми з тобою скільки переходили?

– Двічі.

– І втретє перейдемо.

– А якщо ні?

– Що ж ти пропонуєш?

Федір відклав гімнастерку. Мовив розважливо:

– А коли, товаришу майоре, нам і тих, і тих у дурні пошити?

– Тобто?

– Німцям – амба, документи в нас пристойні, скоро війна скінчиться…

Гаркуша замислився: видно, подібні думки приходили й до нього.

– Ні, – мовив нарешті важко й різко, – ще не все втрачене й більшовиків у Європі зупинять. Точно зупинять, і я, поки можу, сприятиму цьому. І тобі не раджу, – насварився, – бо знаєш…

– Та знаю, – відмахнувся Федір. – Я для нашої з вами загальної пользи – про перспективи, так би мовити.

– Поки не все втрачене, – похмуро завершив Гарну ша, – мусимо битися.

– Та б'ємося ж!

Гаркуша зміряв поглядом свіже полотно на комірі гімнастерки, губи скривилися в посмішці.

– Сьогодні ввечері особливо!

– Сьогодні – профілактика.

– А завтра підеш…

– До заліщицького лісу? – не зміг приховати незадоволення Федір.

– Ні, завтра до пані Грижовської.

– Не хочеться мені туди пхатися, але ж тайник у лісі, левно, заповнений.

– Нікуди не дінеться.

– Машиніст на гарячому місці, інформація в нього вавжди свіжа.

– Завтра передамо тутешню. Все в один котел також негоже, нехай начальство думає: у нас важко… В одній шифровці всі новини повідомимо, що потім передаватимемо?

– Буде день, буде і їжа.

– Роби, що сказано.

– Та робитиму, – безжурно махнув рукою Федір. – До завтра я вільний?

– Ночуватимеш у Людки?

– Якщо не заперечуєте.

– Ночуй.

– Старий сьогодні повертається?

– Начебто.

– Скажете йому: Федір на нічному чергуванні. І мені добре, і хазяїну очі замилимо. Час воєнний, і люди військові віддають усі сили перемозі!.. – зареготав нахабно.

Гаркуша спохмурнів. Федорова безжурність і, як він уважав, легковажність іноді дратували його, але знав, що помічник навряд чи схибить, коли дійде до справжнього діла, і за удаваною розхристаністю криється натура зібрана й зосереджена, готова будь- якої хвилини відреагувати на небезпеку.