У її очах майор не побачив ляку, навіть тривоги – подумав, що Павлов міг помилитися або ж сестра Надія мала неабияку силу волі. Мабуть, друге припущення було ближче до істини, і майор зрозумів, що поєдинок з цією, жінкою, либонь, не віщує йому нічого доброго. Тому й запитав одверто:

– Для чого переодягалися в голубу кофту і їздили по місту на велосипеді?

У кармелітки ледь-ледь затремтіли вії, проте не відвела очей і відповіла спокійно:

– Мене з кимось сплутали.

Бобрьонок озирнувся на старшого лейтенанта, але той похитав головою.

– І ви не заходили до будинку у Вишневому завулку?

– Навіть не знаю, де він.

– Припустимо. Розкажіть тоді, що робили в місті й да були? Прошу детально.

Черниця знову взялася за чотки. Потримала одну білими випещеними пальцями із вхоженими нігтями, стиснула її так, що ніготь побілів, – лише це виказало її хвилювання, бо відповіла рівно й впевнено:

– Уранці я завітала до лікарні, як завжди, допомагала хворим, а потім молилася у святого Юра.

– До котрої години?

– Вийшла з собору на початку четвертої. Бобрьонок знову мимовільно озирнувся на Павлова, хоч ї знав, що о третій годині старший лейтенант уже послав своїх людей, щоб подзвонили до комендатури.

– Хто може підтвердити, що ви кажете правду? – запитав у черниці.

Сестра Надія ображено смикнулася, але одразу опанувала себе й одповіла:

– У лікарні є багато хворж, яким допомагала. А у Юра… – розвела руки. – Там я спілкуюсь з богом, а не з людьми…

– До котрої години перебували в лікарні?

– До дванадцятої.

Отже, кармелітка мала аж три години – досить часу, щоб об'їхати на велосипеді півміста.

– Може, бачили в соборі когось із знайомих? Сестра Надія подивилася на майора докірливо.

– Коли я молюсь, то не бачу нікого.

– І десь о четвертій були вже в монастирі? – просто так, для годиться поставив ще одне запитання Бобрьонок.

– Так, о четвертій,-ствердила кармелітка й скоса зиркнула на ігуменю, наче чекаючи підтвердження, однак мати Тереза стояла з кам'яним обличчям, немов і не чула їхньої розмови.

– Отже, ви твердите, що не були у восьмому домі Вишневого завулка? – іронічно посміхнувся Бобрьонок.

– Ніколи.

Майор замислився на кілька секунд і запитав:

– Давно ви постриглися? – Помітив, якась тінь майнула в очах черниці, і повторив: – У монахині коли пішли?

– Ще до війни. – Підвела на Бобрьонка очі й посміхнулася самими губами, сумно й навіть скорботно, буцім вибачала цьому чужинцеві його нетактовну настирливість.

– І весь час у цьому монастирі?

Сестра Надія знову скосувала на ігуменю, буцім чекаючи від неї підтримки, але не одержала її й відповіла:

– Ні, тут я зовсім недавно.

«Так, – подумав Бобрьонок, – у цьому щось є, певно, відповідь на всі наші запитання». Але вів далі рівно, нічим е виказавши свого зацікавлення:

– З якого місяця?

– З червня.

– Цього року?

– Так.

– А в якому монастирі перебували раніше?

– У Кракові.

«Звичайно, – посміхнувся про себе майор, – спробуй перевірити, коли Краків ще під німцями».

– Чому ж вирішили перебратися саме до Львова? – запитав.

– Бо тут я народилася, – одповіла черниця впевнено, – У селі під містом. Воля-Висоцька поблизу Жовкви.

– І маєте у цій Волі родичів?

– На жаль, ні. Однак односельці мусять пам'ятати мого батька. Стефан Кундяк. Він помер ще перед війною, і мати переїхала до брата у Краків.

– І саме тепер вас потягнуло в рідні місця? Але ж де та Воля- Висоцька, а де Львів?

– На жаль, у Волі-Висоцькій нема монастиря, – одповіла сухо.

– Не все одно, де молитися богу: у Кракові чи Львові?

– Під цим містом похований мій батько!

– Звичайно, причина поважна, – не без іронії погодився Бобрьонок. Озирнувся до ігумені. – Це справді так? – запитав.

– За сестру просив сам митрополит, – пояснила та.

– Шептицький?

– Так, святий отець, і ми молимося за упокій його душі.

– Він сам наказав, щоб ви взяли сестру Надію?

– Так, покликав мене й сказав, що це бажано.

– І нічим не пояснив своє рішення?

– Не мені обговорювати його.

Нараз у Бобрьонка майнула одна думка, він наморщив чоло, намагаючись зосередитись, виключився на якусь невловиму мить, певно, ніхто не помітив цього, але майорові вистачило, кількох секунд, щоб утвердитися в своєму рішенні, й він запитав:

– Митрополит попередив вас, щоб сестру Надію не обтяжували монастирськими турботами?