– І відкушу.

– Так, зуби в тебе гострі.

– Не скаржуся.

– Отже, сиди тихо, не нудьгуй. їсти захочеш, масло й хліб на кухні, я бачив. Консервів передамо.

– А в пані Марії смачнющі гриби… – мрійливо зауважив Толкунов. – І ти нахабно з'їси їх!..

– За твоє здоров'я. Але ніхто нічого не знає…

– Так, ніхто й нічого, – погодився Толкунов, бо справді, хіба знали вони ще годину тому, що так усе обернеться, ї чи можуть навіть догадуватись, чим усе закінчиться…

Іванців привів товарний состав із Стрия до Львова, поставив його в Підзамчому на запасну колію. Тут паровозна бригада мінялася, Іванців мав вести ешелон назад до Стрия, в нього лишалося близько двох годин, і він разом з кочегаром та своїм помічником Микитою Савовичем Лучуком попрямували до робітничої їдальні.

Лучук трохи відстав, ішов, дивився, як статечно крокує Іванців, не озираючись, сповнений власної гідності, самовпевнений і поважний, еліта робітничого класу, машиніст паровоза, і думав: «Невже шпигун? Невже завербували його гітлерівці? Невже продався? І за що?»

Справа в тому, що вчора Лучука запросили до коменданта станції, покликали з депо, де проходив профілактику їхній паровоз, і цей виклик не здивував Микиту Савовича. Старий антифашист, член деповської підпільної організа. ції, який лише чудом урятувався під час окупації, певно, тому, що в Стриї його не знали – перед самою війною переїхав сюди з Коломиї, він очолював недавно створену в депо профспілкову організацію – звик до розмов з різним начальством і викликів навіть уночі.

Але цей виклик виявився незвичайним.

Літній, лисий, з червоними втомленими очима підполковник не став випробовувати терпіння Микити Савовича. Повідомив, що він з армійської контррозвідки Смерш і що Лучука рекомендував їм Андрій Михайлович Будашик, і що вони сподіваються на його, Микити Савовича, допомогу.

Війна, погодився Лучук, зараз кожен воює, на фронті чи в тилу, і обов'язок кожного боротися з гітлерівцями.

Підполковник задоволено кахикнув, даючи зрозуміти, що він ні секунди не сумнівався у відданості старого підпільника. І пояснив, в чому саме полягає їхнє прохання.

Спочатку Микита Савович отетерів. Іванців? Не може бути! З Іванцівим він працює разом уже мало не місяць, і нічого підозрілого. Щоправда, відлюдкуватий і куркулястий, більше того, зажерливий, але спеціаліст класний, один з найкращих машиністів депо. Ще подейкували: сини Іванціва у львівській поліції служили й з німцями на захід подалися, проте ніхто нічого певного сказати не міг, а людські язики довгі, й Лучук не звик прислухатися до чуток.

Але ж, коли така справа!..

І Лучук пообіцяв твердо:

– За Іванцівим подивимось. Ви тільки своїх хлопців не розхолоджуйте, нехай роблять, що належить, а ми з Миколи Миколайовича ока не спустимо.

Підполковник покліпав очима, на кілька секунд заплющив їх, наче задрімав, та одразу втупився в Лучука пронизливо.

– Треба знати, з ким він зустрічається, – пояснив. – Це дуже важливо.

– Тобто встановити зв'язки Іванціва? – хитро посміхнувся Лучук.

– Звичайно. З ким контактується. Про що розмовляють, можете не дізнатись, але ж з ким…

– Потім ви їх просієте?

– А вам досвіду не позичати!

– Мусите знати, з гестапо не жартували.

Підполковник кивнув:

– Так, у вас серйозна школа.

Але ж те, що Лучук працював у підпіллі, сьогодні знають усі, відомо про це й Іванціву – навряд чи дозволить собі щось у його присутності.

І справді, на роз'їздах, де зупинявся їхній ешелон, машиніст ні разу не зійшов з паровоза, голосно перемовлявся і черговими та машиністами, немов демонструючи свою непричетність до всього секретного. А зараз крокує по шпалах упевнено, не роззираючись по боках, навіть мугикав якусь пісеньку.

У Микити Савовича з самого ранку болів зуб. Тут, у Львові, кажуть, уже почала працювати залізнична поліклініка, звичайно, є і стоматолог, і Лучук, коли б не завдання стежити за Іванцівим, устиг би збігати туди. Зуб псував йому настрій всю дорогу від Стрия, певно, він болів так само, як і раніше, але усвідомлення того, що за інших умов можна було б підлікуватися, дратувало Микиту Савовича, біль, вдавалося, більшав, і Лучук думав, що, либонь, уже й ясна почали пухнути.

Чекайте, про що ж розмовляє Іванців з кочегаром?

Лучук приспішив крок, тепер мало не дихав Іванціву в потилицю, той незадоволено озирнувся, але не зауважив, – та й що міг сказати? Всі з одної паровозної бригади, тепер, поки не повернуться до Стрия, нерозлучний колектив, куди ти, туди і я, тим більше, що черговий попередив: можливо, їхній ешелон відправлятимуть раніше – півгодини на обід, а далі щоб були під рукою.

Лучук тоді ж подумав: це розпорядження зроблене не без вказівки товаришів зі Смершу, навряд чи ешелон, який їм вести до Стрия, переформують швидше, але наказ є наказ, на залізниці – як у армії, і накази не тільки порушувати, навіть обговорювати не личить.