– До вашого квадрата входять два великих села – Квасів і Дідилів та навколишні ліси. Інші групи прочешуть місцевість від Ковельського шосе на схід, тобто район виходу в ефір ворожої рації. Якщо шпигуни ще не залишили цей район, ми повинні обов'язково знайти їх.

Толкунов заперечив:

– Так вони й чекають на нас. Давно вже накивали п'ятами.

– Цілком можливий і такий варіант, – погодився полковник. – Все може бути, капітане, та інтуїція чомусь підказує мені, що шпигуни затаїлися. Чогось вичікують, збирають повідомлення або готують якусь операцію. Що підтверджує цю думку? По-перше, повідомлення нашого розвідника з «Цепеліну», що диверсійна група висаджується в конкретному районі з важливим завданням. Правда, ворожі агенти могли висадитися в нашому районі, а для виконання завдання передислокуватися в інший. Та, мабуть, це малоймовірно. Чому? Дуже просто, для чого їм пересуватися в інший район, весь час ризикуючи, коли б простіше було б висадитися саме там. – Помітив заперечіливий рух Бобрьонка й додав: – Передбачаю ваші сумніви, майоре. Справді, буває і так, що диверсантів висаджують далеко від місцевості, де вони мають діяти, щоб замести сліди. Але в такому разі шпигуни намагаються якнайшвидше відійти від місця висадки. А що в нас? Вони виходять в ефір лише на третій день і порівняно недалеко від лісу, де ви знайшли парашут. Отже, напевно, ворожі агенти затаїлися десь у нашому районі й вичікують зручного моменту, щоб перейти до рішучих дій.

– Або з допомогою залишеної тут німцями агентури збирають шпигунську інформацію, – сказав Толкунов.

Бобрьонок похитав головою.

– Навряд, – не погодився. – Розвідувальні дані треба передавати щодня, а вони сидять мовчки. Щось готують. Але що?

Полковник зиркнув на годинник.

– На світанку мусите бути в районі Дідилова, – наказав. – Зберіть актив і поговоріть з людьми. Не виключено, що агенти встановили контакт із залишками бандерівських банд. Правда, в цьому районі їх начебто нема, проте ніхто цього категорично не може твердити. Виїзд о п'ятій тридцять. Ідіть і відпочивайте.

– Вам би також не завадило, товаришу полковник, – сказав Бобрьонок.

– Не завадило б, – одразу погодився Карий. – Але мушу ще подзвонити генералові.

Вони вийшли на темну вулицю, й Бобрьонок попросив Толкунова:

– Заїдеш за мною.

– Знову до Галі?

– Обіцяв заскочити.

– Чув, що полковник наказав: відпочивати.

– Я в неї посплю. Сусідка чергує.

– Знаю я цей відпочинок. А завтра цілий день…

– Не бурчи. Завтра буду свіженький, як огірочок. – Бобрьонок рішуче повернув до завулка, в кінці якого в дерев'яному будиночку займала разом з подругою невеличку кімнату Галя.

Не постукав, а пошкрябав у шибку, і двері одразу розчинилися, зовсім одразу, і це свідчило, що Галя чекала його. Стояла на порозі – не в гімнастерці з двома медалями, в якій звикли бачити її, а в квітчастій сукні з великим декольте – Бобрьонок зупинився вражений: він знав, що його Галя вродлива, найвродливіша серед жінок, які служили в їхній армії, але сьогодні з нею не могла порівнятися жодна жінка в світі: зелена сукня з химерними квітами наче наголошувала на якійсь жіночій химерності, наче Галя була уособленням жіночих принад: тоненька-тоненька, буцім стеблинка, й квіти цвіли на цій стеблинці, буйний букет розкішних квітів, – Бобрьонок забув, що жінки можуть узуватися в щось інше, крім чобіт, а Галя стояла в туфлях на високих каблуках, і шовкові панчохи відтіняли стрункість її ніг.

Вона якось уся тягнулася до нього, не простягнула руки, не кинулася в обійми, а справді якось тягнулася, хоч і стояла опустивши руки, але світло величезних, широко поставлених, мигдалевидних очей виказувало напруження й чекання, і весь вираз її обличчя казав, що саме в тому, з'явиться він зараз чи ні, полягала для неї найбільша проблема в світі, що нарешті він прийшов – і вона щаслива, як може бути тільки щаслива жінка, котра дочекалася коханого.

– Галю! – тільки й мовив Бобрьонок, ступив крок до неї, але вона не притулилася, як звичайно, а навіть відступила й запитала:

– Я тобі подобаюсь?

Бобрьонок хотів сказати, що вона подобається йому завжди й усякою – в грубих чоботах і довгій шинелі, в гімнастерці з двома медалями, в шапці, з-під якої стирчать кіски, а сьогодні вона взагалі неземна й до неї важко доторкнутися, але всі слова чомусь полишили його, і майор тільки кивнув і посміхнувся, певно, не дуже інтелектуально – як кажуть, щаслива дурнувата посмішка майнула його обличчям.

Але Галині вистачило й цієї посмішки, бо жінки розуміють своїх коханих без слів, просто їм приємно чути всякі гарні слова, та й, зрештою, кому протипоказана радість, котру несуть ці слова?

Проте Галі вистачило мовчазного захоплення Бобрьонка, вона відступила, пропускаючи його в кут кімнати до столу, де стояли тарілки із скромною вечерею- баночна тушонка, варені яйця, трохи сала й овочів, але над усім цим височіла пляшка справжнього кримського мускату. Бобрьонок навіть не повірив, чи справжній, і понюхав, але вино точно пахло трояндами, і майор запитально подивився на Галину: чого це саме сьогодні вона причепурилася та ще й дістала таке вино?

А Галина сіла поруч нього, зовсім поруч – він відчував її тепло й аромат волосся, мабуть, не дуже вишуканих і коштовних парфумів, але це був її запах, отже, найприємніший.

Галина налила вино в грубі гранчасті склянки, цокнулись, вона ковтнула й відразу відставила свою, а майор не втримався й допив вино до кінця, солодке, тягуче й неймовірно духмяне вино, яке заполонило тісну кімнатку пахощами кримських квітів і кримського сонця.

– Чого це так?.. – обережно почав Бобрьонок, але Галина затулила йому ще мокрі від вина губи м'якою долонею, він поцілував її, Галина засміялася щасливо й весело, Бобрьонок зрозумів, що вона сама розповість про причину такої урочистості, й віддав належне всьому, що стояло на столі, бо справді зголоднів.